На допомогу 7 - класникам ! Віра Китайгородська «Подарунок від мами»

 Віра Микитівна Китайгородська (* 5 грудня 1961, с. Нагоряни)  — письменник, журналіст, громадсько-культурний діяч.


https://uk.wikipedia.org/wiki/

 Віра Китайгородська «Подарунок від мами»

Ще пробувала молодиця доглядати Варчину малу дитину. Та така вже та дитина розпещена, що аж ніяк їй не догодити.

І засклепила Катеринка сама в собі, і що вже більше сумувала-журилася, то чимраз більше їй не таланило: то сокіл курят видзьобав із люцерни, то кашемірову, мамину ще, хустку міль побила.

Хотіла Катеринка з кимось порадитися, комусь вилити душу, та соромилась. ЇЇ однолітки поставали панями, кучерів накрутили, золота навдягали. В вона – як те куря, що задрипалося з весни, ніяк не очухається. Піде на цвинтар, з мамою поговорить, а відтак іде додому.

Якось перед Маковеєм прийшла вона на могилку по дорозі з церкви. Аж там, на півтора квадратних метрах маминої землі, майори цвітуть, чорнобривці розпукають, нагідки і настурції світять, як сотні розпашілих сонечок, ромен повитикав свої пелюстки з-поміж стряпатого заячого холодку.

«Оце ти мене, мамочко, і зустріла, оце і подарунок мені приготувала», – шепотіла солоними вустами Катеринка. І щось живе, тепле заклекотіло в її душі.

Вона йшла додому осіянна.

Ніч жіноча пройшла у дворі. Якби хтось побачив Катеринку, що вона снує опівночі в городі, подумала б, що зійшла, бідна, з розуму.

Але тільки-но почав бліднути місяць і висуватися з присмерків небо, вона взяла два кошики й полетіла в ліс.
Там, біля старого вербняку, у трухлявих пнях вона побачила колись перепрілу землю. Ось по неї і прийшла. Похапцем, ніби крадучи, набивала ті кошики тим лісовим скарбом, натоптувала його своїми маленькими кулачками, а серце в неї тріпотіло, як у щиглихи.

Якби хтось зважив, скільки несе це у своїх руках ця тендітна жіночка, – не повірив би. Буйволистому мужику та ноша видалася б важкою. А вона ніби летіла додому. Майже місяць так поночі назирці ходила Катеринка до лісу, і на її подвір’ї, під калиною, з’явилася гірка рудуватої пухкої землі. На зиму вона накрила її цератою, пригорнула листям.

І ждала весни. Так безтямно ждала, як ніколи, навіть у юності. Може, лише тоді, коли Микола мав прийти з війська. Вона виходила рипучим снігом за хвіртку, простягала руку до сонця і наслухала пальцями – чи не пом’якшав мороз.

Тепер же вона майже щодня на аркуші альбому від фотографій хімічним олівцем писала якийсь список у стовпчик, і ховала той папір під рядно, і лише ввечері виймала зі схованки, крутила в руках і щось дописувала.

А як у вівторок на подвір’ї загуляла Явдоха і як заграли вулицями Кругликів весняні вітри, Катеринка викинула на горище кожушанку. І рукавиці.

Ще по крихкій мерзлоті вона тупцювала довкола хати, розміряла щось ниткою, забивала кілки і говорила сама до себе. Сон не брався, і жінка навіть подумала, що засватав її місяць, під яким вона ходила так довго і на який милувалася стільки ночей. Боже, а як це не мине? А як буду ходити тако, як Тодосій Липовик, куди очі дивляться? Але плани не давали їй довго тривожитися за себе.

У пригріту землю Катеринка вкладала всю свою надію й жадання, усю свою спрагу й волю, все, чого стреміла її душа та уява. І просила у Всевишнього дати дощику, а не суховію…

За своїми домашніми клопотами люди не дуже придивлялися, чим займається їхня сусіда. Село возило каміння, розвантажувало цеглу, гравій, щебінь, плитку, керамзит. Майстри замовлялися за рік наперед. І знову молодиці опоряджували за ворота свій крам, а багатші гортали модні журнали і на день-другий позичали тих «Наталі» та «Бурду» сусідкам.

І знову ставали вантажівки біля Варварочки та Дудки. І пахла селом копчена риба, вино та кава.

Катеринка вибриндилася в нову одежу, вийшла до молодиць поговорити і послухати – що нового, бо здавалося, що взагалі вже здичавіла… Молодиці гомоніли впівголоса. Закінчували про Баранчуччині діти, які поодружувалися в Техасі, переходили на бесіди про дороговизну бензину. А Катеринка не знала, що на те все казати, тож лише зрідка кліпала віями й утаємничено посміхалася сама собі самими лише ямками на лиці.

Аж тут біля її обійстя зупинилася срібно-біла новесенька іномарка. З неї поволі висунулися двоє старших людей, двоє молодших. Обидва чоловіки взялися щось фотографувати на її городі й голосно гиргикати зі своїми жінками. Мабуть, німці, бо румунську мову Катеринка розуміє.

Особливо жвавим був старший. Він підходив до обійстя чимраз ближче, цокав і цокав тим спалахом, а далі ще й присідав, ба, навіть прилягав на траву.

«Що воно їм треба на моїм городі?» – подумала жінка й не сміло попрямувала до прибульців.

«Зер гут, зер гут!» – повторювали ті в чотири голоси. До Катерининого обійстя почали неквапом сходитися люди. Молодиці покинули свої торги, чоловіки відра від цементу та візки від цегли.

«Вони кажуть, що це винятково красиво», – почав перекладати чужоземну бесіду Григорій Шкляр, який три роки був на заробітках у Німеччині. «Вони кажуть, що це – взірець сільського квітникарства, що тут – унікальні умови вирощування таких видів. І що вони хотіли б пожити в такій хаті з такою аурою».

Останнє слово налякало Катеринку. Вона, напевно, знала, що ніякої «аури» в її хаті нема, а з усіх багатств – лише старий мисник з австрійськими мисками та скриня, розмальована півниками й ружами.

Німці ж, як поквапно виходили, так похапцем і сіли до свого лискучого форда. Молодший послав комусь із присутніх повітряний поцілунок – і тільки легкий димок затріпотів за автомобілем…

Лиш односельці не розходилися.

Вони стояли біля Катерининого муру і не могли збагнути, що то німці тут такого побачили.