1932–1933 роки. Україна. Радянський Союз
здійснює масштабний злочин геноциду українців. Більше 7 мільйонів
жертв. Вимерлі від голоду села та колективна психологічна травма тих,
хто вижив. Роки замовчування та брехні.
Сьогодні
Україна — суверенна та незалежна держава, а ми, її народ, обираємо
шлях, яким наша країна йтиме в майбутнє. Та лише знаючи історію,
досліджуючи та аналізуючи її, ми зможемо протистояти ненависті,
обстоювати права людини та запобігати будь-яким проявам нетерпимості.
Про загиблих від Голодомору українських дітей нагадує відео інформаційної кампанії Українського інституту національної пам’яті «Пам’ять, що рятує: голоси правди». Тендітна дівчинка серед хлібного поля. Тулить до грудей колоски. «Тобі не холодно?», — питає хлопчик-ровесник із сьогодення. «Ні. Бо ти прийшов. Ти приніс мені яблуко? Люди завжди приносять мені яблука», — довірливо відповідає дівчинка. А за кілька секунд це яблуко посеред вогників свічок лягає до ніг бронзової дівчинки з колосками – пам’ятника усім дітям, які загинули в роки Голодомору.
1933: Жорна голоду - фільм про Голодомор "...Як Вітя помирав, я гарно пам’ятаю. Мама варила картоплю в чугунку, вже весна була. Така маленька картопля, тільки зав’язалась, мов голубине яйце. І вона вже майже закипіла, пінкою вже взялась. Вітя лежав і весь час казав: "Мамо, їсти хочу, мамо їсти хочу…"Вона йому:" Вітюша, зараз закипить, я принесу. Ще хвилинку..." Принесла, а він вже помер.. Мати все життя потім повторювала, як щоб я на дві хвилини раніше принесла, Вітя б жив..." Документальний фільм "Жорна" присвячений подіям 1932-33 років у Харківській області. У стрічці говорять тільки старики – діти тих часів. Жодного голосу за кадром. Жодних коментарів, висновків. Жодної політики. Тільки спогади свідків та цитати з архівних документів. Режисер і автор сценарію Анна Гін:"Коротко: коли відкрили вільний доступ до архівів, я, як журналіст, полізла читати. Документи вразили. Накази, рознарядки, описи. Харківська область. Тут, навколо. Поруч. Сотні свідчень про злочини. Тисячі людських життів. Далі було усе логічно і очевидно. Треба їхати. Шукати, знімати, записувати. Навіть якщо це 1925-й рік народження – можуть щось пам’ятати, розповісти... І ми поїхали". Знімальна група проїхала три з половиною тисячі кілометрів, об’їхала усі 30 районів Харківської області, відзняла 17 годин відео. Слово "Голодомор" у фільмі не звучить жодного разу. Фільм вийшов у 2008 році на харківському каналі ОТБ.
На початку 30-х у містах Радянської України базувалися консульства країн
Заходу. Дипломати чи не щотижня надсилали офіційні депеші з тривожними
повідомленнями про голод у більшовицькій Україні. А іноземні інженери,
які працювали у Харкові, навіть зафіксували результати голоду на
фотоплівку. Однак, із європейських столиць жодної офіційної заяви на
підтримку українців у 30-ті так і не пролунало. Світлини ж із жертвами
масового голоду в західній пресі надрукували вже після Другої Світової
війни.
Чому світ не помічав масштабної трагедії посеред Європи і що про це
сьогодні говорять західні історики? Як селянину з Донбасу вдалося
сфотографувати злочини співробітників «НКВД»? Та чому українцям не варто
розвивати комплекс жертви?
Про все це у документальному проекті Радіо Свобода.
«Зернятко
надії» — збірка віршів та оповідань про Голодомор для
наймолодших, яка побачила світ у 2011 році у видавництві «Свічадо». Її
упорядкувала активіст Спілки української молоді, редактор дитячого
журналу «Крилаті» і мама чотирьох дітей Людмила Юрченко. Більшість
творів, зібраних тут, побудовані на принципах казкотерапії, вчать
допомагати тим, хто потребує, співпереживати, любити. Видання схвалило
Міністерство освіти і науки для використання у школах, однак досі мало
хто з учителів знає про існування такої збірки.
Проте цю книжку варто читати не лише в школі, але і всією
родиною. Так само, як і не боятися відверто обговорювати з дітьми
найгостріші питання. Замовчування лише поглиблює психологічні комплекси —
і на рівні особистості, і на рівні нації, кажуть психологи. «Тема
Голодомору є дуже складною не тільки для дітей, а й для дорослих. Вона
тяжка і болюча, але водночас є дуже важливою у віднаходженні власної
національної ідентичності українця. Якщо її замовчувати, то
активізованим є лише колективне несвідоме (генетично переданий
історичний та релігійний досвід народу), що посилює найпотаємніші страхи
як окремого індивіда, так і нації в цілому. Осмислення ж цього досвіду
дозволяє послабити неусвідомлені невротичні реакції і спрямувати
розвиток нових поколінь у конструктивному руслі», — пише Людмила
Гридковець у післямові до «Зернятка надії».
Немає коментарів:
Дописати коментар