Ігор Калинець, "Хлопчик-Фiгурка, який задоволений собою" (казка)
Ганнуся поверталася додому трамваєм. Була пізня осіння пора, вікна запотіли, і на них можна було пальчиком намалювати що завгодно. То й дівчинка не втрималася:
Крапка, крапка,
дужок пара:
очі це
без окулярів.
Риска вниз –
то є ніс,
а під ним
риска – рот:
риска груба
чи тонка –
приховала
язика.
От.
Потім коло
і два вуха –
голова без капелюха.
А від кола
аж додолу
роздвоїлась
довга тичка:
ноги це без черевичків.
Трохи вище
із боків
палки дві –
руки це
без рукавів.
Ось
закінчена картинка:
нарисована людинка.
Потім подумала – і домалювала людинці великі окуляри: вийшов досить пристойний Хлопчик, Хлопчик-Фігурка.
Виходячи з трамваю, Ганнуся почула:
– Дівчинко, подай мені руку, бо сам не зійду: можу загубити окуляри.
Ганнуся оглянулася: Хлопчик-Фігурка (далі будемо його скорочено називати Ха-еФ, але не Ха-Фе, як часто хочеться літеру Ф назвати) стояв поруч – вікно було чисте. Йому справді було важко зійти по східцях. Ганнуся взяла його за руку, і вони опинилися на хіднику.
– Як ти, хлопчику, зійшов із вікна? – запитала дівчинка.
– А просто: узяв і відклеївся. Я не люблю возитися трамваями, щоб усі гапилися на мене: можуть і стерти, – пояснив він. — Краще візьми мене зі собою.
– Йти важко, бо мокро під ногами, – сказала Ганнуся. – Ліпше залазь до мого наплечника.
Вона відчинила ранець – і Ха-еФ дуже спритно скочив у альбом.
– О, тут альбом для малювання! – вигукнув він. – Я поживу в ньому.
Яка дивна пригода трапилася зі мною, думала дівчинка, ніколи б не сказала, що нарисована людинка може ожити.
Удома перед сном Ганнуся пригадала про Ха-еФа. Вона вийняла альбом – хлопчик якраз умістився на аркуші, ніби його там нарисували. Що ж робити, – міркувала школярка, чи вирвати аркуш, чи, може, вдасться Ха-ефа звідти вигнати. Бо за такий рисунок можна отримати одиницю.
– Хлопчику, чи ти можеш відклеїтися з альбому, отак, як ти відклеївся з вікна? – запитала дівчинка.
– Звичайно. Але ж ти мені дозволила тут розташуватися. Я дуже полюбляю альбоми. Можеш мене навіть розмалювати кольоровими олівцями.
– Добре, розмалюю, – пообіцяла Ганнуся. – Але я хочу, аби ти забрався з альбому на урок малювання. Бо ще схоплю двійку!
– Як скажеш, – згодився Ха-еФ. – Але вже нехай переночую в альбомі. А зрештою, хіба я не вартую п’ятірки?
– Авжеш, що вартуєш. Але спробуй довести це вчителеві малювання! Дякуй, що я не примовляла, як деякі хлопчиська, коли рисувала: "Крапка, риска, крапка, риска – фотографія твого писка!" Тоді б ти не вартував доброї оцінки.
– Не будемо сперечатися, – сказав Ха-еФ. – Я вже нарисований, і мені видається, що цілком пристойно. Дякую. Я задоволений собою.
Та наступного дня Ганнуся не мала й маленької хвилинки, аби згадати про гостя в альбомі. Вона геть забула про нього, ніби то був сон. І коли вчитель малювання переглядав домашні завдання, то, розкривши Ганнусин альбом, засміявся:
– Ганнусю, що тебе потягло на дитячий рисунок? Чи, може, тобі меншенький братик нарисував цю людинку?
Ганнуся почервоніла, але змовчала: в неї не було іншого братика.
– То я... так бавилася, – відповіла вона. Це трохи було правдою, але не всією. В усю правду вчитель ніколи б не повірив.
– Гаразд, – сказав учитель малювання. – За попередній малюнок "Зима на нашому подвір’ї" ставлю тобі п’ятірку. А забавляйся другий раз на окремому аркуші, а не в альбомі.
І на сторінці, де спокійно прилип Ха-еФ, що не подавав жодних ознак життя, учитель виписав великий червоний знак запитання. "От, я тепер із червоним знаком запитання. Це надає мені таємничості, – запишався Ха-еФ. – Нехай думають про мене бозна-що, нікому не розкрию таємниці. Я задоволений собою". Ха-еФ продовжував міркувати: "Але ж яка у мене таємниця? Нарисувала мене дівчинка на запітнілій шибці – і все тут! Треба щось вигадати, щоб червоний знак запитання даремно не стовбичив на аркуші. Конче треба придумати собі загадкову історію".
Ха-еФ надовго задумався: він мав час, поки Ганнуся добереться зі школи додому. Увечері вона вийняла альбом і стала розмовляти із Ха-еФом.
– По-перше, – сказала вона, – ти не виконав мого прохання: не покинув альбом на уроці малювання. Ти сам чув, що говорив учитель! Мені було неприємно вислуховувати його кпини. По-друге, я подумала, що ти не є насправді і що тебе в альбомі давно нема. Та, на жаль...
– Чому "на жаль"? – запитав Ха-еФ. – Я думаю, що на щастя! Адже не кожна фігурка, нарисована не кожною дівчинкою не на кожному трамвайному вікні, оживає. Хіба не так?
– О так-так! – згодилася дівчинка. – Оте "на жаль" у мене просто вихопилося. Перепрошую. Я пригадала клятий знак запитання в альбомі.
– Ніякий не клятий, – заперечив Ха-еФ. – Навпаки, він надав мені таємничості. Бо навіть сам учитель малювання, що закінчив Академію мистецтв, нічого не знає про мене. Інакше він не ставив би знак питання, а виписав би знак оклику!
– Оклику? – здивувалася Ганнуся. – Чому оклику? Той знак означав би, що рисунок саме враз.
– А я саме такий, – запевнив Ха-еФ. – Я задоволений собою! Я мав би бути в оточенні цих обох знаків: з одного боку, я не всім зрозумілий – тут і знак запитання. А з другого, я найдостойніший з-поміж хлопчиків-фігурок – тому і знак оклику. І тільки червоний.
– Можливо, що й так. Але я мусила б про тебе щось довідатися. Придумай собі біографію, – мовила дівчинка.
– Нема проблеми, – відказав Ха-еФ. – Залиши мене до ранку в наплечнику. Чи можу я скористатися твоєю ручкою і зошитом? А також твоїм почерком?
– Користуйся на здоров’я, – байдуже згодилася Ганнуся. Вона не сприйняла всерйоз говорення Ха-еФа. Вона вважала, що він ні писати, ні читати не вміє. Адже його цьому ніхто не вчив. Навіть вона. Адже до цього він ніколи ніде не існував. Та й до школи не ходив. Хіба оце сьогодні. Але там азбуки не вчили, бо то уже не перший клас.
Ганнуся не подумала, що ось він не вчився ходити, а ходив, не вчився говорити, а розмовляв як дорослий. Словом, злегковажила собі дівчинка. А зранку, на уроці української мови, вона розгорнула зошит – і вжахнулася: кілька сторінок було списано зовсім її почерком, що й не розрізниш. Але ж я не писала, мало не заплакала вона.
Немає коментарів:
Дописати коментар