До дня народження земляка

 1 лютого 1897 року у нашому селищі(тогочасне містечко Архангород Херсонської губернії), над річкою Синюхою народився Євген Маланюк, письменник, публіцист, культуролог, літературний критик.

«Є. Маланюк із найвидатнішого поета української еміграції
перетворився на класика української літератури ХХ ст., його
поезія – не лише крик зболеного серця, а ще і гарт, очисний
вогонь, через який проходить наш народ на нелегкому шляху
до своєї державності й духовності»
М. Ільницький

Ім'я Євгена Маланюка стало широко відомим лише на початку 90-х років минулого століття, через три десятиліття після його смерті. Довгий час творчий доробок цього самобутнього і талановитого поета був під забороною радянської пропаганди, яка причепила йому «ярлик» яскравого представника «українського націоналізму». Насправді ж він лише палко любив свою Батьківщину, за межами якої змушений був прожити більшу частину життя, і «сумно» жартував, що зазнав трьох еміграцій і двох інтернувань. Любов до рідної землі додавала наснаги творити, виливаючи її у динамічних поетичних рядках і публіцистичному слові.

Мій ярий крик, мій біль тужавий,
випалюючи ржу і гріх
Ввійде у складники держави,
Як криця й камінь слів моїх...

Ці рядки стосуються не лише всієї художньої спадщини Є. Маланюка, а й усього неспокійного життя цієї людини. Основні теми творчості – боротьба за національне і соціальне відродження України, за її державність; біль з приводу втрачених політичних здобутків 1917–1920 рр.
Народився Євген Маланюк 1 лютого (20 січня за старим стилем) 1897 року в селищі Архангород, яке розташувалося над річкою Синюхою Херсонської губернії (тепер смт Новоархангельськ Кіровоградської області). Батько Євгена, Филимон Васильович був із багатодітної сім’ї (у діда Василя і баби Євдокії було 22 дітей, з яких залишився лише один син Филимон), працював учителем, а згодом повіреним у містечковому суді, захоплювався просвітницькою діяльністю, був режисером аматорських театральних вистав, співав у церковному хорі, друкувався в часописах, виступав ініціатором відкриття гімназії. Євгенова мати Гликерія Яківна була донькою військового Стоянова, чорногорця з роду поселенців на землях Нової Сербії, заснованої ще за часів цариці Катерини ІІ. «В лінії батька, – згадував пізніше поет,– були чумаки, осілі запорожці, хоч засновники роду, найбільш правдоподібно, прийшли з Покуття...».Пізніше в «Уривку з поеми» поет писатиме:  

Внук кремезного чумака,
   Січовика блідий правнук, –
   Я закохавсь в гучних віках,
      Я волю полюбив державну...

У подальшому таке «інтернаціональне коріння» дало змогу поету тонко відчувати душі інших слов'янських народів, віднаходити однодумців по всьому світу: у Польщі, Чехії, Німеччині, Америці.
Навчався Є. Маланюк в Архангородській початковій школі. Як і його молодші брати, Онисим та Сергій, він відзначався блискучими знаннями. Але лише найстарший із синів – Євген – продовжив здобувати освіту в Єлисаветградському земському реальному училищі. Навчання в підготовчому класі хлопець завершив із відмінними результатами і згодом був звільнений від оплати, що полегшило життя малозабезпеченої сім’ї. Здібний учень стає стипендіатом Єлисаветградського земства. Восьмирічне перебування у стінах закладу (1906–1914), з яким у різні часи пов’язали свої долі відомі єлисаветградці Євген Чикаленко, Панас Саксаганський, Микола Садовський, Юрій Яновський, Гнат Юра та інші відомі краяни, значно розширило світогляд Маланюка, пробудило в ньому творчі здібності, любов до літератури, живопису, театру.Хлопець непогано малював, а вірші почав писати уже в 11-13 років – спочатку російською, потім українською мовами. З дитинства зачитувався «Словом о полку Ігоревім», віршами Тараса Шевченка, прозою Едмондо де Амічіса та Марка Твена. Молодий поет мріяв про інженерну освіту, що привело його у стіни Петербурзького політехнічного інституту. Здавалося, мрія вже мала здійснитися, однак, як грім з неба, вдарила Перша світова війна. І довелося юнаку вступити до Київської військової школи, яку закінчив 1916 року.

Протягом кількох місяців служить у чині прапорщика в 39-му піхотному запасному батальйоні на території Володимирської губернії (Росія), а з серпня 1916 року у званні молодшого офіцера перебуває в 4-ій роті 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-західному фронті, потім потрапляє до 2-ої кулеметної роти.

1917 рік приніс Євгенові Маланюкові чимало гострих вражень, потрясінь і втрат: жорстокі будні на фронтах Першої світової війни, Лютнева революція і несподівана відпустка додому у зв’язку зі смертю батька (мати померла ще у 1913 році), демобілізація з російської армії й участь у творенні Української Народної Республіки (УНР), служба в чині старшини в Генеральному Штабі України. Пізніше він стає ад’ютантом генерала Василя Тютюнника, командувача Наддніпрянською Армією УНР, який помер від тифу на руках у свого ад’ютанта. Молодий офіцер болісно сприймав поступовий занепад УНР. Після трьох літ відчайдушних битв за українську державність у жовтні 1920 р. поет-патріот назавжди покидає Україну:  потрапляє до таборів  інтернованих вояків УНР,розташованих на території Польщі.
Тут Є. Маланюк багато пише, зі своїми друзями Юрієм Дараганом, Миколою Чирським, Максимом Гривою (Загривним) видає гектографічним способом журнал «Веселка» (1922–1923), в якому й сам починає друкуватися. Інтерновані вояки заснували аматорський театр, чоловічий хор, навіть балетні курси; влаштовували різні культурно-освітні акції. Але й таке насичене мистецьке й громадське життя не применшувало туги цих людей за Україною. Євген Маланюк прагнув розібратися, що привело до поразки УНР та поневірянь співвітчизників у чужих краях. Ці розмірковування просилися на папір у вигляді щемливих, гірких і часто жорстких поетичних рядків.

Євген Маланюк був людиною цікавою й оригінальною особистістю. Талант, ерудиція сприяли його добрим стосункам із відомими польськими літераторами, які належали до п'ятірного грона поетичної групи «Скамандер».Польських письменників Ярослава Івашкевича, Єжи Мечислава Ритарда (Мечислава Козловського), Чеслава Ястшебєц-Козловського і Казимира Вєжинського, крім ідейних переконань національного спрямування, з Євгеном Маланюком об'єднувала ще «печать Києва». Кожен із них свого часу жив чи короткий час перебував у місті над Дніпром і зберіг про нього найтепліші спогади.

Згадуючи й осмислюючи дні визвольних змагань, Євген Маланюк писав: «Мистецтво взагалі, а поезія зокрема є завжди мірилом сили національного духу народу. Народ, що дає великих національних поетів, завжди дає великих національних вождів – це є незаперечним законом. Без Данте не могло бути Гарібальді... без Міцкевича й Сенкевича не було б Костюшка й Пілсудського. Без Шевченка трудно уявити українську національну революцію 1917–20 років...».А в його поемі «Посланіє» (1925–1926 рр.) читаємо:

Як в нації вождя нема,

Тоді вожді її – поети:

Міцкевич, Пушкін недарма

Творили вічні міти й мені –

Давали форму почуттям,

Ростили й пестили події,

І стало вічністю життя

Їх в формі Польщі і Росії...

Вірші Євгена Маланюка динамічні, вирізняються риторичністю, історіософічністю. Наскрізний образ текстів – Україна («О земле вічна, ти одна на світі!»), що постає Степовою Елладою, яка попри крижані історичні вітри «вогонь буття не загасила», бо живить її «невичерпальний дух» і «непереможна сила» українського роду.

Євген Маланюк створив цікаву теорію, центральне місце в якій займає пророча візія майбутнього провідника України. У цій постаті, котра вивчить державний досвід Івана Мазепи, патріотизм та дипломатичний хист Пилипа Орлика, цілісність світогляду Тараса Шевченка, мали б поєднатися поет і державотворець.

Інтелектуально насиченими і плідними у поетичній творчості були роки перебування в Чехословаччині, які пов'язані з періодом навчання в Подєбрадській господарській академії (1923–1928 рр.) Маланюк був неформальним лідером української празької поетичної групи (до її складу ввійшли Юрій Дараган, Наталя Лівицька-Холодна, Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосендз, Оксана Лятуринська, Олекса Стефанович, Микола Чирський, Галя Мазуренко та ін.).

Живучи в Чехії, письменник не поривав зв'язків із польськими літературними побратимами, а 1928 року зустрічався з ними у Празі. Приятельські стосунки відображені у віршах-присвятах. Я. Івашкевич у поезії «Прага», з дедукцією «Євгенові Маланюкові», висловив свою любов до українських степових просторів і замилування українською мовою. Є. Маланюк, у свою чергу, звертаючись «До Ярослава Івашкевича», висловлює віру в демократичне майбутнє української держави.

Ранній період творчості характеризується активною співпрацею з празьким «Студентським вісником» (1923–1932 рр.), львівським «Літературно-науковим вісником» (1922–1932 рр.), а згодом – львівським «Вістником» (1933–1939 рр.), редактором якого був активний виразник національної ідеї Д. Донцов.

У східній Європі проживало чимало українців-емігрантів, колишніх учасників українського національного опору. Бажання письменника об'єднати зусилля культурних діячів, емігрантів і материкової України в ім'я єдиної мети – самостійної України, на жаль, тоді не могло здійснитися. Але і в цих обставинах завдяки віршам, статтям та есеям він голосно мовив про давню історію і непомірну красу Батьківщини. Попри заборону радянських «халіфів», його твори доходили до материкової України.

Наприкінці 20-х років Євген Маланюк переїхав до Варшави, де працював на посаді інженера. Тут разом з Юрієм Липою заснував літературну групу «Танк» (1929 р.).

На початку 30-х років у місті над Віслою організувалась група, пізніше умовно названа Варшавською (Наталя Лівицька-Холодна, Олена Теліга, Юрій Липа, Андрій Крижанівський, Павло Зайцев, Євген Маланюк та ін.), яка підтримувала зв'язок із празькими й галицькими українськими літераторами. Постійне спілкування між українськими митцями, що залишилися в Чехословаччині (О. Ольжич, О. Лятуринська, Л. Мосендз, О. Стефанович, М. Чирський), львівськими колегами (Дмитро Донцов, Богдан-Ігор Антонич, Євген-Юлій Пеленський, Богдан Кравців, Святослав Гординський та ін.), – живило мистецькі інтереси, давало наснагу до творчої праці.

   У ці роки сформувалося глибоке переконання, що на еміграцію покладено особливу місію: зберігати й розвивати вітчизняну куль­туру, своїм словом протистояти більшовицькій ідеології, прискорю­вати майбутнє незалежної соборної України. У доповіді О. Теліги «Сила через радість», виголошеній в Українській студентській гро­маді у Варшаві 15 червня 1937 року, наголошувалося: «Дбаймо скорі­ше про те, щоб бути батьками нашого майбутнього, аніж синами нашого минулого». Така позиція визначила їхній світогляд як «тра­гічний оптимізм».

Для них національна ідея – основний стрижень власного життя і творчості, єдиний порятунок для нації. Попри різні непорозуміння (симпатії, антипатії, еміграційні проблеми), у своїй творчості вони достойно несли українське знамено, адже, як писав Маланюк, «боліла в серці цілість свого народу і отчизни...».Пізніше ідейна єдність українських поетів-емігрантів була ідентифікована як «Празька літературна школа». Налагодивши добрі контакти з літераторами й журналістами чеських і польських часописів, Євген Маланюк сприяв популяризації доробку українських митців, прагнучи їх ширше представити, вписати до слов'янського контексту. Скрізь вважали його першим українським поетом на Заході...».

Письменника шанували, зокрема, за розроблену ним історіософську й художню концепцію державницької візії України, яскраво виявлену в таких збірках,як«Стилет і стилос»(Подєбради, 1925 р.),«Гербарій» (Гамбург,1926р.), «Земля й залізо» (Париж, 1930 р.), «Земна Мадонна» (Львів, 1934 р.), «Перстень Полікрата» (Львів, 1939 р.),«Вибрані поезії» (Львів; Краків, 1943р.).

Час від часу бував у Празі й Кунштаті, поблизу Брно, де жили батьки його другої дружини Боїуміли Савицької. Навідувався й до Львова та Ужгорода, відпочивав з родиною на Тернопільщині, де знали його полум'яні вірші та глибокі за змістом статті.

З 1929 до 1944 року Євген Маланюк жив у Варшаві. Працював у міському магістраті на посаді інженера у відділі регулювальних споруд на Віслі, а згодом – викладав російську мову у військовій академії, математику в Українській православній семінарії, співпрацював з Українським науковим інститутом у Варшаві та іншими установами. Поет перебував у вирі подій, виступав у пресі з оглядами класичної і сучасної вітчизняної літератури, і знову ж таки приятелював з багатьма польськими письменниками. Його статті та поезію перекладали російською, французькою, чеською і польською мовами. 1936 року в перекладі Чеслава Ястшембця-Козловського була надрукована книжка вибраних поезій Є. Маланюка «Степова Еллада» (Е. Ма аniuk «Неllаdа Stepowa»).

Наприкінці другої світової війни Євген Маланюк переїхав до Німеччини у Регенсбург, де влаштувався вчителем математики та української літератури. Навколо нього знову зібралося коло літературно обдарованої молоді з нової хвилі української еміграції – Леонід Лиман, Олег Зуєвський, Леонід Полтава. Поет брав участь у створенні письменницької організації МУР (Мистецький український рух), що протягом 1945–1949 рр. працювала в Німеччині й стала цікавою сторінкою в історії української літератури у вигнанні. А загалом для митця то були нелегкі часи: минув полудень віку, а тут знову постала необхідність все починати знову; з чого починати, на що сподіватися, – поет часто не знав. Хвилювався за дружину і сина Богдана, які залишилися в Празі.

У червні 1949 року письменник усвідомив, що брама Батьківщини для нього зачинена назавжди, і емігрував з Німеччини до США.

Нелегко складалося його життя в Америці. Спочатку довелося працювати фізично. Пізніше пощастило влаштуватися за фахом – на інженерну посаду в Нью-Йорку; в креслярському бюро він працював до виходу на пенсію в 1962 році. І тут підтримував стосунки з польськими емігрантами, зокрема Яном Лехонем. Друкувався на сторінках паризької «Культури» («Kultury»), яку видавав Єжи Гедройц.

На американському континенті опублікували його книжки «Влада» (1951 р.), «П'ята симфонія» (1954 р.), «Проща» (1954 р.), «Остання весна» (1959 р.), «Серпень» (1964 р.), «Перстень і посох» (1972 р.) і два томи літературно-критичних і культурологічних статей «Книга спостережень» (1962, 1966 рр.).

Помер Євген Маланюк 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку.

Інтернет – ресурси

Маланюк Євген Филимонович [Електронний ресурс] // Вікіпедія – вільна енциклопедія : сайт. – Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Маланюк_Євген_Филимонович. – Назва з екрана.

Євген Маланюк – Біографія (скорочено) [Електронний ресурс] // Українська література : сайт. – Режим доступу: http://ukrclassic.com.ua/katalog/m/malanyuk-evgen/2274-evgen-malanyuk-biografiya-skorocheno. – Назва з екрана.

Маланюк Євген Филимонович. Життєвий та творчий шлях, біографічні статті [Електронний ресурс] // Укр. Ліб : сайт. – Режим доступу: http://www.ukrlib.com.ua/bio/author.php?id=74. – Назва з екрана.

Євген Маланюк. Життєвий та творчий шлях [Електронний ресурс] // ukrlitZNO : сайт. – Режим доступу : http://www.ukrlitzno.com.ua/yevgen-malanyuk-zhittyevij-ta-tvorchij-shlyax/. – Назва з екрана.

Євген Маланюк : біографія скорочено [Електронний ресурс] // DOVIDKA.BIZ.UA : сайт. – Режим доступу: http://dovidka.biz.ua/yevgen-malanyuk-biografiya-skorocheno/. – Назва з екрана.

Євген Маланюк [Електронний ресурс] // Эксперимент : сайт. – Режим доступу: http://md-eksperiment.org/etv_pages.php?album_id=380&category=Features. – Назва з екрана.

Біографія : Євген Маланюк (1897-1968) [Електронний ресурс] // parta. ua : сайт. – Режим доступу: http://www.parta.com.ua/ukr/stories/writers/205/. – Назва з екрана.

Маланюк Євген. Творчість [Електронний ресурс] // Клуб Поезії : сайт. – Режим доступу: http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=132&type=tvorch. – Назва з екрана.

Огляд творчості Євгена Маланюка [Електронний ресурс] // Українська література : сайт. – Режим доступу: http://ukrclassic.com.ua/katalog/m/malanyuk-evgen/2498-oglyad-tvorchosti-evgena-malanyuka. – Назва з екрана.

Біографічні відомості. Євген Маланюк (1897–1968) [Електронний ресурс] // Довідник Школяра : сайт. – Режим доступу: http://lessons.com.ua/biografichni-vidomosti-yevgen-malanyuk-1897-1968/. – Назва з екрана.