У п'ятницю, 27 жовтня, відзначаються 80-ті
роковини початку розстрілів української культурної, наукової та
політичної еліти в карельському урочищі Сандармох – тих, кого називають
«розстріляним Відродженням».
Тоді у складі так званого Соловецького етапу, що складався з 1
111 ув’язнених, були розстріляні Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян
Підмогильний, Григорій Епік, Микола Зеров, та багато інших видатних
діячів української культури та науки.
Перший етап розстрілів розпочався 27 жовтня 1937 року і тривав з перервами до 4 листопада. Серед приречених на смерть громадян СРСР були й 290 українців. Найбільше розстрілів випало на перші дні листопада. 3 листопада було розстріляно 134 особи, всі, як зазначалося у «розстрільних списках» – «українські буржуазні націоналісти». Таким чином, лише за один день поліг увесь цвіт української нації.
Кожен із загиблих був не тільки визначним фахівцем у своїй царині, але й видатною особистістю, постаттю «ренесансних» масштабів. Серед них – фундатор нового українського театру Лесь Курбас; один із найталановитіших українських прозаїків – Валер’ян Підмогильний; Микола Куліш – драматург, громадський і освітянський діяч, газетяр, редактор; Микола Зеров – лідер «неокласиків», надзвичайно тонкий науковець, поет, перекладач західноєвропейської та античної літератури; Матвій Яворський – історик, політичний діяч, академік ВУАН; Володимир Чехівський – український політик, громадський діяч, прем’єр-міністр УНР, один із засновників УАПЦ та багато інших. Усі були молоді, в розквіті сил, переважно 36-50-ти років.
Їхні обірвані життя – не лише на совісті капітана Матвєєва, безпосереднього виконавця розстрілів (до речі, згодом також репресованого), але й на совісті тодішнього керівництва СРСР і безпосередньо Сталіна, адже саме він був одним із головних ініціаторів знищення України – України думаючої, творчої, сильної. Йому потрібна була слабка безвільна республіка з переламаним хребтом, цілком залежна від волі і примх «хазяїна», адже саме за таких умов і може існувати тоталітаризм.
Сандармох – лісове урочище в Медвеж’єгорському районі Республіки Карелія (площа близько 10 гектарів) стало братньою могилою для майже 10 тис. розстріляних у 30-х роках органами НКВС людей 58 національностей. Серед жертв – переважно спецпоселенці і в’язні з Біломорсько-Балтійського каналу і Соловецьких таборів системи ГУЛАГ СРСР, а також жителі навколишніх сіл. Місце масових страт людей віднайшли громадські активісти в липні 1997 року.
27 жовтня 1997, у 60-ті роковини злочину сталіністів, у Сандармоху вперше провели Дні пам’яті. У них брала участь невелика делегація з України, у складі якої були Євген Сверстюк, Іван Драч, Лариса та Тетяна Крушельницькі. Тоді ж було встановлено дерев’яний український хрест. 2004 року Товариство української культури «Калина» коштом світового українства спорудило гранітний козацький хрест «Убієнним синам України» (автори Микола Малишко та Назар Білик). Звісно, всі розстріляні були згодом реабілітовані, проте їхню відсутність, «вирваність» (спочатку фізичне знищення, а потім багаторічне замовчування, заборону навіть згадки їхніх імен) з історичного контексту життя країни і народу, Україна відчуває й досі – це страшна і непоправна втрата.
Перший етап розстрілів розпочався 27 жовтня 1937 року і тривав з перервами до 4 листопада. Серед приречених на смерть громадян СРСР були й 290 українців. Найбільше розстрілів випало на перші дні листопада. 3 листопада було розстріляно 134 особи, всі, як зазначалося у «розстрільних списках» – «українські буржуазні націоналісти». Таким чином, лише за один день поліг увесь цвіт української нації.
Кожен із загиблих був не тільки визначним фахівцем у своїй царині, але й видатною особистістю, постаттю «ренесансних» масштабів. Серед них – фундатор нового українського театру Лесь Курбас; один із найталановитіших українських прозаїків – Валер’ян Підмогильний; Микола Куліш – драматург, громадський і освітянський діяч, газетяр, редактор; Микола Зеров – лідер «неокласиків», надзвичайно тонкий науковець, поет, перекладач західноєвропейської та античної літератури; Матвій Яворський – історик, політичний діяч, академік ВУАН; Володимир Чехівський – український політик, громадський діяч, прем’єр-міністр УНР, один із засновників УАПЦ та багато інших. Усі були молоді, в розквіті сил, переважно 36-50-ти років.
Їхні обірвані життя – не лише на совісті капітана Матвєєва, безпосереднього виконавця розстрілів (до речі, згодом також репресованого), але й на совісті тодішнього керівництва СРСР і безпосередньо Сталіна, адже саме він був одним із головних ініціаторів знищення України – України думаючої, творчої, сильної. Йому потрібна була слабка безвільна республіка з переламаним хребтом, цілком залежна від волі і примх «хазяїна», адже саме за таких умов і може існувати тоталітаризм.
Сандармох – лісове урочище в Медвеж’єгорському районі Республіки Карелія (площа близько 10 гектарів) стало братньою могилою для майже 10 тис. розстріляних у 30-х роках органами НКВС людей 58 національностей. Серед жертв – переважно спецпоселенці і в’язні з Біломорсько-Балтійського каналу і Соловецьких таборів системи ГУЛАГ СРСР, а також жителі навколишніх сіл. Місце масових страт людей віднайшли громадські активісти в липні 1997 року.
27 жовтня 1997, у 60-ті роковини злочину сталіністів, у Сандармоху вперше провели Дні пам’яті. У них брала участь невелика делегація з України, у складі якої були Євген Сверстюк, Іван Драч, Лариса та Тетяна Крушельницькі. Тоді ж було встановлено дерев’яний український хрест. 2004 року Товариство української культури «Калина» коштом світового українства спорудило гранітний козацький хрест «Убієнним синам України» (автори Микола Малишко та Назар Білик). Звісно, всі розстріляні були згодом реабілітовані, проте їхню відсутність, «вирваність» (спочатку фізичне знищення, а потім багаторічне замовчування, заборону навіть згадки їхніх імен) з історичного контексту життя країни і народу, Україна відчуває й досі – це страшна і непоправна втрата.
Немає коментарів:
Дописати коментар