До 125 річниці від дня народження Євгена Маланюка

 

                                            «Є. Маланюк із найвидатнішого поета української еміграції

перетворився на класика української літератури ХХ ст.,

його поезія – не лише крик зболеного серця, а ще і гарт,

очисний вогонь, через який проходить наш народ

на нелегкому шляху до своєї державності й духовності»

М. Ільницький

Євгена Маланюка часто називали «імператором» залізних строф, співцем «абстрактів і контрастів», поетом чорного песимізму, кривавих шляхів апостолом. 

Євген Филимонович Маланюк народився 2 лютого(20 січня за старим стилем) 1897р. в містечку Ново-Архангельськ, яке розташувалося над річкою Синюхою Херсонської губернії (тепер Новоархангельськ Кіровоградської області). Батько Євгена, Филимон Васильович був із багатодітної сім’ї (у діда Василя і баби Євдокії було 22 дітей, з яких залишився лише один син Филимон), працював учителем, а згодом повіреним у містечковому суді, захоплювався просвітницькою діяльністю, був режисером аматорських театральних вистав, співав у церковному хорі, друкувався в часописах, виступав ініціатором відкриття гімназії. Євгенова мати Гликерія Яківна була донькою військового Стоянова, чорногорця з роду поселенців на землях Нової Сербії, заснованої ще за часів цариці Катерини ІІ.

Навчався Є. Маланюк в Архангородській початковій школі. Як і його молодші брати, Онисим та Сергій, він відзначався блискучими знаннями. Але лише найстарший із синів – Євген – продовжив здобувати освіту в Єлисаветградському земському реальному училищі. Навчання в підготовчому класі хлопець завершив із відмінними результатами і згодом був звільнений від оплати, що полегшило життя малозабезпеченої сім’ї. Здібний учень стає стипендіатом Єлисаветградського земства. 

Повну біографію татворчість поета можна дізнатись за посиланням:

https://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=1634
https://sites.google.com/site/evgenmalanuk/biografia/tvorca-spadsina
https://uk.wikipedia.org
https://www.youtube.com/watch?v=RUTnuV_1sKQ
https://www.youtube.com/watch?v=nsRTJAib3Q4
https://www.youtube.com/watch?v=80VJKF2QNYk
https://www.youtube.com/watch?v=lp3GpcUEC34&t=117s

                                  Імператор залізних строф
2 лютого 2017 року виповнюється 125 річниця від дня народження Є.Ф.Маланюка – нашого земляка, українського письменника, культуролога- енциклопедиста, публіциста, літературного критика, сотника Армії УНР.
З метою ушанування пам’яті нашого земляка у ці дні у шкільній бібліотеці проводиться виставка літературних праць письменника. Увазі старшокласників була запропонована подорож по сторінках життя і творчості поета. Учні 8-10 класів дослідили його нелегку творчу та життєву долю, підкреслили найвизначніші події в його житті – еміграції, яких він пережив аж три...
Учні 6-Б класу читали уривки з віршів поета,де звучить туга за рідними просторами Батьківщини https://photos.app.goo.gl/jN39oma7coqedeF77 (презентація підготовлена учнями 6-Бкласу,учитель історії Коваленко О.Ю.)
Яскравим доповненням були відеосюжети «Велич особистості (Євген Маланюк)»,«Євген Маланюк. Життєпис та творчість».
По завершенню відбувся огляд книжкової виставки «Імператор залізних строф», присутні ознайомилися з літературою, присвяченою творчості видатного українця.

Євген Маланюк однозначний проти малоросів

 

 

«Час поезії». Євген Маланюк

 

Наш земляк про події під Крутами

 

   Маланюк Євген - Світять, як зорі, світять    могили!  

  "Бо нарід, творячи з якоїсь події легенду — а Крути, без сумніву, є й будуть однією з найвеличніших легенд нашої нації, — знає, що він робить." 

По цілому світі святкують річницю української революції. При цій нагоді, свідомо або й неусвідомлено, починають забронзовувати моменти, які є між собою несполучні, як вогонь з водою, моменти, які один одного виключають, як революція й еволюція, самостійність і автономія, ідеали нації й інтереси одного класу, національна свідомість і соціальний індиферентизм, власні сили й інтервенція ззовні, передрішення і неперед-рішенство.

На мою скромну думку, молодь двадцять років тому була щасливіша від молоді сучасної. Бо та молодь мала тоді справу з виразною і неприховуваною ментальністю двох поколінь. Тоді слово «так» означало тільки так, а «ні» — тільки ні; «ніби так, ніби ні» тоді не існувало. Сьогодні, в річницю великих подій на Україні, маємо вже діло з ментальністю трьох поколінь, що для сучасної молодої генерації становить чималу трудність. З двох можливостей завжди легше вибрати одну; коли ж появляється в нашому житті на чужині третя можливість, оте нелогічне «терціюм датур», це перешкоджає у виборі, зокрема такому чіткому як у 1918, 1938, а що ж і говорити про 1958, окутаний у мряковиння невідомого.

А тому не тільки для традиційного відзначення історичних дат варто глибоко застановлятися над минулим, бо найбільш неспірною вчителькою життя є історія. Але тієї історії не вільно тоді прикрашувати і не вільно пропускати з неї немилих сторінок, як це часто роблять читачі з слабими нервами. Чи будуть це ювілейні чи щорічні святкування, а гіркій правді треба мужньо дивитися у вічі, з почуттям історичної відповідальності перед прийдешнім.

В році 1918 справа вибору для української молоді була найбільш простою — на звалищах імперії Романових клекотіла революція, на просторах від Білого до Чорного моря поставав новий світ. Той світ чи та революція ввижалися для декого «універсальними». Може, тому на сторожі прав українського народу стали аж чотири універсали, але не було на їх захист навіть чотирьох дивізій, щоб не сказати, що Україна з моментом червоної навали з півночі була сливе безборонною.

Універсальність розуміла молодь інакше; може, тому, що її власні й невласні батьки любили і ще люблять називати її «нерозумною», або принаймі непрактичною. У молоді, тоді, тепер і в майбутньому, серед тубільних вартостей завжди на першому місці стояла і стоятиме власна нація, її добро, честь і слава; а всесвіт, планета чи навіть континенти будуть предметом пригодницьких мрій, і тільки всього.

Не диво, що та молодь, зорганізована в Студентському курені, в момент, коли червоні полчища з Москви переступили північно-східний кордон, самопосвят-но вирушила на брань, щоб захистити Київ, якому рівночасно загрожував ворог зсередини — національно чуже і українській державності вороже робітництво, яке в боях за «Арсенал» абсорбувало нечисленні українські частини золотоверхої столиці.

Молодь, що згодом набула безсмертної слави під Крутами, збагнула вже на світанку нового етапу державності, що Україні вирішується, бути чи не бути, а тому, як каже співець крутянськогобою, «книжки змінила на гранати... щоб... з огню творити славний час, бо настав вже час ВСЕ УКРАЇНІ В ДАР ПРИНЕСТИ!»...

 

Бій, який розгорівся під Крутами, не має рівного в історії! Проти чотирьох тисяч досвідчених у боях солдатів і матросів, ведених Муравйовим, стало до боротьби 600 українських вояків — 40 гайдамаків, 250 стрільців і 300 юнаків, причому на кожного вояка української армії припадало по 40 набоїв, тоді як ворог мав необмежений запас амуніції, артилерію і опанцирені поїзди.

Бій під Крутами часто прирівнюють до бою під Термопілами. Подібностей для такого порівняння є тільки дві:

Світять, як зорі, святі могили приблизно однакова цифра оборонців і наявність у таборі наїзника зрадника-ренегата, яким серед персів був Ефіалт, а серед більшовиків Юрко Коцюбинський, син відомого письменника.

Зате різниці є дуже великі. Коли під Термопілами 300 бездоганно вишколених вояків боронило непрохідний гірський просмик, тоді під Крутами на широкому полі довелось боронити залізничний вузол гімназійній та університетській молоді, яка мала за собою лише короткотривалий вишкіл.

Здавалося б, що висилка незаправленого в боях Студентського куреня на такий загрожений відтинок була мілітарним абсурдом. Не диво, що раніше крутянських воїнів називано лицарями абсурду. Та цей «абсурдний» бій невеличкої горстки проти цілої орди мав для дальшого ходу української революції, в її національно-державному аспекті, епохальне значення. По-перше, він дав загроженіи столиці короткотривалу передишку і час на ліквідацію одного з фронтів (Берестейський мир). А по-друге і найважніше, він став українською національною Голгофою, від якої струснулося сумління всіх прошарків населення України. Отже, з прикрої і болючої мілітарної поразки Крути стали джерелом національної непереможності, давши приклад самопосвяти на жерт-веннику нації.

Це не є припадок, що, з поворотом українського уряду до Києва, 19 березня 1918 року відбувся державним коштом похорон 28 Крутян на Аскольдовому кладовищі. Коли сумний похід спинився перед Педагогічним музеєм, тоді Голова Центральної Ради перервав її засідання і закликав членів Ради взяти участь у жалібних проводах. Професор Грушевський, між іншим, сказав тоді: «Стримайте ваші сльози, які котяться. Ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, і Вітчизна збереже про них вдячну пам'ять на віки вічні!»

Відома українська діячка Старицька-Черняхівська написала в столичній пресі, у своїй статті, пропам'ятні слова: «Для нас ця могила лишиться на віки полум'ям віри, вона дала нам незабутнє минуле. Це буде ДРУГА СВЯТА МОГИЛА НАД ДНІПРОМ. В хвилині одчаю, в хвилині занепаду, в хвилині знесилля будуть приходити до неї старі й малі, щоб відживитись тим святим вогнем ентузіазму, який палитиме тут і під камінним хрестом. Діти України, — це ваша могила, вона буде тим дзвоном, що взиває живих, не дасть вам спинитись, не дасть забути. Цей день стане днем усієї шкільної молоді України. Від року до року сюди будуть приходити, тут будуть молитися, тут будуть складати братську присягу ті, що матимуть переступити поріг життя. І коли життя зітре з пам'яті сучасника ці дорогі обличчя наших братів, коли прийдуть нові люди... вони пам'ятатимуть, що тут лежать ті, які віддали все, що мали, молодість, щастя й життя за волю України.

Будьте певні, дорогі, незабутні герої, — ваша смерть не згинула марно! Чуєте?! Вона живе і житиме довіку, вільна самостійна Україна!

Воістину герої Крутів будуть в сучасному й майбутньому тим великим прикладом, який ставитиметься українському юнакові за плугом, за станком, у школі й у війську: бути здібним до все-жертви без решти!

Вони будуть дороговказом для всіх у повненні своїх обов'язків супроти нації і держави, запалюючи все нові й нові лави борців до безкомпромісової боротьби за волю України, доказуючи, що:

Україні вічно бути!

Про Україну всім почути!

Що ми збудуєм на руїні

Нові твердині і святині!

Цей заповіт Крутів здійснять гідні нащадки Крутян!

Україська молодь може з гордістю і шанобливістю дивитися наприклад своїх попередників з 1918 року, не потребуючи шукати прикладів у старовинній чи середньовічній історії інших народів. Вона має безприкладний дороговказ з першого спротиву московсько-більшовицьким загарбникам, до сьогодні стоячи у проводі активного спротиву й боротьби з наижорстокішим агресором у світі: більшовицькою Москвою.

І молодь, гідна крутянських лицарів абсурду, переможе. А святі могили, без написів, імен і хрестів, світитимуть, як зорі, Україні й її молоді».

«Промінь». Джерзі Ситі, 21 січня 1958, ч. 1 (28).

Євген Маланюк. "Крути.Народини нового українця" - Прага, 1941

До Дня пам'яті Героїв Крут

"Саме від Крут – не тільки психологічно, а й хронологічно – починається в нашім житті тип новітнього українця, тип, що намагається надавати проявам українськості ціни справжнього, вже національного стилю." 

                                                                                         Євген Маланюк                                                                                                            

Бій під Крутами 29 січня 1917 року – найбільш відома, найяскравіша подія Першої російсько-української війни, що тривала з грудня 1917-го до травня 1918 року.

Причиною війни було бажання більшовицького уряду Росії встановити контроль над Українською Народною Республікою, проголошеною Українською Центральною Радою 20 листопада 1917 року.

Як і під час нинішньої війни, що триває з 2014 року, Росія діяла проти УНР гібридними методами, поєднуючи безпосереднє воєнне вторгнення із підбурюванням антиурядових збройних заколотів, намагаючись представити весь конфлікт як внутрішньоукраїнський – епізод «громадянської війни».

Російське вторгнення розпочалося після невдалих спроб місцевих більшовиків захопити владу в Україні власними силами. Зокрема, спроба повстання збільшовичених військ у Києві 11 грудня 1917 року була придушена військами Центральної Ради у зародку. Всеукраїнський з’їзд рад, що проходив у Києві у той самий час, і на якому більшовики прагнули отримати більшість голосів та усунути українську владу, висловив підтримку Центральній Раді. Поразкою завершилося також більшовицьке повстання в Одесі. А збільшовичені частини 2-го гвардійського корпусу на Правобережній Україні були роззброєні 1-м українським корпусом Павла Скоропадського та відправлені до Росії.

Вторгнення більшовицьких військ з Росії на Харківському і Чернігівському напрямках та з Криму заохотило антиурядові сили в УНР до нових виступів. Більшовицькі делегати Всеукраїнського з’їзду рад переїхали з Києва у захоплений російськими радянськими військами Харків, де провели альтернативний з’їзд, на якому сформували «альтернативні» органи влади України – Центральний виконавчий комітет рад та Народний секретаріат (уряд) УНР. Від імені цих маріонеткових структур, більшовицькі війська просувалися вглиб України.

У грудні 1917-го – січні 1918-го років УНР перебувала у складній ситуації. На Лівобережжі наступали війська з Росії, на Правобережжі активізувалися збільшовичені частини фронту Першої світової війни, у містах знову почалися повстання червоної гвардії. На швидку руку українізовані частини колишньої Російської імператорської армії піддалися на розкладницьку ворожу пропаганду та не чинили опору агресії. Головною опорою української влади стали добровольчі формування, такі як Гайдамацький кіш Слобідської України Симона Петлюри, що стримував ворога на Полтавщині.

Головною метою більшовицьких військ був Київ. Захоплення української столиці дало б змогу більшовицькому Народному Секретаріату заявити про себе, як про справжній уряд УНР. Головні сили ворога зосередились на Чернігівщині і наступали вздовж залізниці Бахмач – Бровари – Київ. Через прорахунки українського командування, більш боєздатні війська Центральної Ради готувалися обороняти столицю на полтавському напрямку. Таким чином, головний удар більшовицьких 1-ї і 2-ї Революційних армій мали прийняти на себе юнаки (курсанти) 1-ї Київської юнацької школи імені Богдана Хмельницького, а також студенти-добровольці з Помічного студентського куреня Січових стрільців під загальним командуванням Аверкія Гончаренка.

Київський гарнізон та гайдамаки Петлюри не могли надати дієвої допомоги юнакам, адже 29 січня у Києві спалахнуло більшовицьке повстання, центром якого став завод «Арсенал». Загроза втратити столицю, та ще й в результаті повстання, а не зовнішнього вторгнення, змусила українські війська зосередитись на придушенні заколоту.

У цей час фактично відбувалася гра на випередження. Київські заколотники скували боями війська Центральної Ради та розраховували на допомогу 1-ї і 2-ї Революційних армій. Завдання більшовиків полягало в тому, щоб захопити Київ до завершення мирних переговорів української делегації з дипломатами Німеччини та Австро-Угорщини у Бресті-Литовську. Виступаючи із Києва від імені УНР більшовицький Народний секретаріат міг підважити мандат української делегації на переговорах у Бресті. Натомість українським військам будь-що було необхідно втриматись у Києві до підписання мирного договору у Бресті.

Якби 1-ша і 2-га Революційні армії під командуванням Михайла Муравйова вчасно прибули до Києва на допомогу заколотникам, то більшовицький план міг бути втілений. Однак на заваді нестримному наступу військ Муравйова стали юнаки і студенти Аверкія Гончаренка.

Бій відбувся 29 січня біля залізничної станції Крути на перегоні між Бахмачем та Ніжином. Чотири сотні юнаків та сотня студентів (разом понад 500 вояків і 20 старшин) мали на озброєнні 16 кулеметів і саморобний бронепоїзд – звичайну артилерійську гармату, встановлену на залізничній платформі, гвинтівки. Ворог переважав у десятеро (4-6 тисяч червоногвардійців, солдатів-фронтовиків та балтійських матросів з бронепотягом). Понад 5 годин захисники Крут стримували ворожі наступи. Обидві сторони зазнали значних втрат. Надвечір українці почали відступ у напрямку Києва, аби не потрапити в оточення. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону, який чекав за кілька кілометрів від Крут. Під час самого бою там розміщувався військовий штаб і лазарет. Через суттєві втрати і розібрану залізницю росіяни цього дня не змогли продовжити наступу на Київ.

Випускний колаж 2-ї Української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, чиї учні в складі студентської сотні билися під Крутами. Миколу Ганкевича та Павла Кольченка розстріляли червоногвардійці серед 28-ми полонених крутянців.

При відступі одна чота (взвод) Студентської сотні потрапила в полон. Відступаючи у сутінках, хлопці втратили орієнтир і вийшли просто на станцію Крути, вже зайняту ворогом. Аби помститися за свої значні втрати, більшовики спочатку познущалися із 27 полонених, а потім їх розстріляли.

Бій під Крутами дозволив УНР виграти цінний час. 4 лютого 1918 року українські сили придушили більшовицький виступ у Києві. Заколотники так і не дочекалися підмоги Муравйова. А вже 9 лютого, в день, коли українські війська відступали з Києва, у Бресті було підписано угоду УНР з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Османською імперією, яка стала запорукою військового союзу та визволення України від більшовиків навесні 1918 року.

Розсекречена історія. Історичні міфи про бій під Крутами

 

День соборності України

                                                                 Україно, нездоланна вища Мати

Володимира, Богдана і Тараса.

Бог тобі призначив жити, не вмирати,

Бути світові як захист і окраса.

В. Переяславець

 

22 січня, Україна відзначає одну з найважливіших віх історії власної державності. Рівно сто років тому було проголошено Акт Злуки між Українською Народною Республікою та Західноукраїнською народною республікою. Українці, які протягом століть жили у двох ворогуючих імперіях, нарешті об'єдналися в одній українській держа

Незалежність Української Народної Республіки була проголошена IV Універсалом Української Центральної Ради 22 січня 1918 року. Західноукраїнська Народна Республіка постала 1 листопада 1918 року. З того ж моменту почались переговори про об'єднання України між емісарами ЗУНР та урядом гетьмана Павла Скоропадського. Однак після антигетьманського перевороту, до влади прийшла Директорія УНР, яка й ухвалила  Акт Злуки з 

ЗУНР.

Цей документ був не просто документом, що засвідчив об'єднання двох республік в одну. Цим документом нарешті український народ зміг об'єднатись в межах однієї національної держави. Століттями українці жили в Австро-Угорській та Російській імперіях, воювали одне проти одного у Першій світовій війні. І ось наступив той самий момент, який проголосив соборність української держави, а від так і української нації.

До Дня Соборності України в читальній залі шкільної бібліотеки підготовано книжкову виставку під назвою «Соборна мати Україна-одна на всіх,як оберіг».Книжкова виставка привертає увагу відвідувачів бібліотеки та пропонує замислитись над історією нашої країни, сьогоденням та майбутнім українського народу. Матеріали, представлені на виставці, акцентують увагу на історичних фактах, що передували злуці, на об’єднавчому русі, який наприкінці 1918- початку 1919 року охопив майже всю Україну.

Слово «соборність» включає в себе єдність і згуртованість. У ньому ми чуємо слово «собор». Собор душі є у кожного із нас. Берегти його - означає слідкувати за своїми думками, діями, вчинками. Одним із головних завдань собору душі є знати і пам’ятати свою історію. Тож вивчаймо власну історію і цінуймо цілість землі рідної і народу!