середа, 22 березня 2023 р.

Поезія-це скарб усіх віків,це діамант величиною в слово

                                Поезія - це струни відчуттів, 

 Це музика Вселенської любові,

 Поезія - це скарб усіх віків,

 Це діамант величиною в слово! 

День поезії - свято словесної чуттєвості й довершеного вміння висловити невисловлюване . Щорічно 21 березня за ініціативою ЮНЕСКО святкують Всесвітній день поезії. Саме поезія найпершою реагувала на всі події, які змінювали хід історії і життя людини. Поезія лікує, надихає, розчулює, смішить, вабить, приносить задоволення. Бібліотека презентувала виставку: " Поезія- це скарб усіх віків,це -діамант величиною в слово! ", де представлені твори талановитих майстрів художнього слова, імена яких входять в наше життя з дитинства і залишаться з нами назавжди. 



Скільки століть люди намагаються розумом пояснити чудо поезії. Немає
відповіді на питання, в чому секрет поетичних чарів. Поезія залишається
загадкою.
  Найкращим визначенням поезії є слова Ліни Костенко: «Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі».
Всесвітній день поезії учні 11-В класу дарують своє читання поетичних  рядків улюбленої поетеси,Ліни Костенко.Цитати з  її творів та вірші, написані про Україну, свободу, мову та війну актуальні, потужні та символічні.

 Павленко Софія читає вірш Ліни Костенко"І буде мир! "


Ігонов Максим читає вірш Ліни Костенко"Про силу слова"

 

 Аліна Сербіненко читає вірш Ліни Костенко

"І все на світі треба пережити"


 

Тарасюк Олександра читає вірш Ліни Костенко "Крила"

Богдан Олішевський читає вірш Ліни Костенко "Буває часом сліпну від краси"

Каліберда Катерина читає вірш Ліни Костенко "Мій перший вірш написаний в окопі"

Лепетенко Ліза читає вірш Ліни Костенко "Не треба класти руку на плече"


 






вівторок, 14 березня 2023 р.

Радість визволення

 

У день весняний,сповнений надій,


До вас всіх звертаємось, діти  й  дорослі:

"Залиште на хвилину  щоденні турботи,

З собою побудьте в глибокій скорботі.

Згадайте, вклоніться  ви прадідам вашим

Живим ще,  й  полеглим  в двобої звитяжнім ,

Усім, хто кував перемогу й загинув

За тебе, за мене, за всю Україну,

Згадай їх усіх, замордованих, вбитих

і гідно живи їх життям недожитим".


Сьогодні ми спробуємо ще раз переглянути ту сторінку історії, яка кров’ю пломеніє і через роки стала доленосною для нашого народу.

79 років віддаляє нас від дати визволення Новоархангельська від німецько-фашистських загарбників. Для історії це небагато, а для людини-це майже все життя. Та люди самі творять історію.Історичне безпам’ятство – страшне зло. Сьогодні згадуємо тих, кого з нами немає, хто поліг під час жорстоких боїв, хто кров’ю своєю скропив землю, хто навічно залишився молодим, визволяючи наш рідний край від ворога,хто пройшов крізь бої, лихо, голод і холод, хто вижив у тій смертельній війні.

На території України війна не припинялася 1225 днів і ночей – з 22 червня 1041 року по 28 жовтня 1944 року. Більш ніж у 100 населених пунктах України точилися особливо запеклі бої. Саме в Україні вирішувалася доля Другої Світової війни в Європі. Війна не припинялася ні на годину.

Визволення Кіровоградщини відбулося у результаті проведення стратегічної наступальної операції по визволенню Правобережної України від німецьких загарбників. Якщо гітлерівцям вдалося окупувати область у липні-серпні 1941 року усього за неповних десять днів, то визволяти її довелося протягом довгих п’яти місяців. Визволяли область війська 2-го Українського фронту під командуванням генерала армії І. С. Конєва (з лютого 1944 року – маршал СРСР) та 3-го Українського фронту під командуванням генерала армії Р. Я. Малиновського.

Першими визволеними місцевостями Кіровоградщини були території Онуфріївського та Світловодського районів у період з 28 вересня до 3 жовтня 1943 року ,коли частини армій 2-го Українського фронту форсували Дніпро . 21 жовтня 1943 року було визволено перший районний центр області – селище Петрове – та понад 50 інших населених пунктів.Ціною великих зусиль та значних втрат радянські війська 6 грудня визволили Олександрію, 7 грудня – Нову Прагу, а 9 грудня – Знам’янку.У період жорстоких боїв за Знам’янку вирішальну допомогу регулярним частинам надали партизани Чорного лісу.Три дні тривали бої за Кіровоград, 8 січня 1944 року обласний центр визволили війська 2-го Українського фронту. 

Війська 3-го Українського фронту у березні визволили Долинський, Бобринецький, Новгородківський, Устинівський райони. Війська 2-го Українського фронту завершили очищення області на Заході. Останніми звільненими пунктами стали Глиняне, Перчунове, Миколаївка Добровеличківського району (19 березня).

13 березня 1944р. (Радінформбюро повідомило про це 14 березня 1944р.),проявивши масовий героїзм , мужність і самопожертву солдати і офіцери  війська другого Українського фронту, зокрема, бійці 110-гвардійської стрілецької дивізії, під командуванням гвардії полковника Дмитра Пилиповича Соболєва звільнили Новоархангельськ.

Населені пункти і територія Новоархангельського району були табором бойових дій військ 53-ї армії Другого Українського фронту, безпосередньо двох корпусів 26 гвардійського і 49, п'яти стрілкових дивізій: 25-ї, 89-ї, 94-ї, 110-ї та 233 гвардійської дивізій.

На території нашого краю боїв, які б стали вирішальними для всього фронту, не було. Але ті, що відбулися, були нелегкими. Ворог залишався підступним і жорстоким. І в цих сутичках, які в щоденних зведеннях іменувалися «боями місцевого значення», наші воїни докладали зусиль, жертвували собою заради перемоги.

Після визволення Новоархангельська в 110-ту ГСД влилися багато наших земляків, які пройшли доро­гами війни від своєї домівки, визво­ляючи Україну, Молдавію, Румунію,Угорщину, Чехословаччину аж до Німеччини, а потім брали участь у розгромі Квантунської армії міліта­ристської Японії.

Понад 7 тисяч мешканців району брали участь у війні на стороні СРСР, 4965 з них загинули. На їхню честь в було встановлено 15 меморіальних комплексів. 2630 фронтовиків були нагороджені радянськими орденами і медалями, а А. М. Крамаренку, І. У. Вербовському, А. Д. Сливку, П. С. Гришку було надано звання Героя Радянського Союзу.  

Ця жахлива сторінка історії України ніколи не зітреться з пам’яті українського народу.

Друга світова війна жорстоко пройшлась по всій території України, принісши руйнування та горе українським родинам. Жорстока трагедія, яка торкнулась кожного, досі відгукується в сімейних історіях.

Гірко визнавати, але українцям знову довелося стати на захист України, її свободи та територіальної цілісності від посягань сусідньої держави.

Сучасні захисники України виявились гідними слави своїх дідів і прадідів, а тому сьогодні ми пишаємось героїзмом, силою духу та мужністю наших героїв і твердо віримо у нашу перемогу.

Слава всім, хто боровся з нацизмом у роки Другої світової війни! Слава всім, хто б’ється за Україну сьогодні! Слава Україні!

Про Новоархангельськ у часи Другої світової війни та його визволення було присвячено пізнавально-інформаційну годину "Радість визволення" у шкільній бібліотеці для молодших школярів.

 


Додаткові матеріали:

Хроніка вигнаннянацистських окупантів з України(1942–1944рр.): день за днем..

Кіровоградщина вроки лихоліття






пʼятниця, 10 березня 2023 р.

Струни Кобзаревого серця

Свою Україну любіть.
Любіть її… во врем'я люте,
В остатню, тяжкую мінуту
За неї Господа моліть.

Т.Г.Шевченко

 Сьогодні, 9 березня, ми згадуємо видатного українця, поета, письменника, художника, незламного патріота України, який прославив своє ім’я і свою державу на весь світ. Тарас Григорович Шевченко є символом української державності, української нації, національної єдності українців, символом поступу до внутрішньої свободи, чесності, правди, самовираження, символом, що надихає жити, боротися, кохати - як вічна святиня, як уособлення найвищого розуму і непізнаного духу, як невмируща душа і пам'ять української нації...

 В шкільній бібліотеці розгорнуто книжкову виставку «Струни Кобзаревого серця». На виставці представлені поетичні та прозові твори великого Кобзаря різних років видання,книги про Шевченка-художника,репродукції  його картин.

В рамках Шевченківських днів в читальній залі лунали вірші
Кобзаря,учні переглядали відео про життя видатного поета,пригадували важливі моменти його життя та творчості,знайомилися з книжковою
виставкою.

Згадуємо, читаємо і надихаємося пророчими віршами Великого Кобзаря!

 


 


 



 Тарас Григорович Шевченко є символом української державності, української нації, національної єдності українців, символом поступу до внутрішньої свободи, чесності, правди, самовираження, символом, що надихає жити, боротися, кохати - як вічна святиня, як уособлення найвищого розуму і непізнаного духу, як невмируща душа і пам'ять української нації...

 

 

 

 

середа, 8 березня 2023 р.

Великий співець українського слова

Бібліотека ліцею представляє виставку літератури,

яка присвячується творчості  Т.Г Шевченка



               "Найкращий і найцінніший скарб
          доля дала йому лише по смерті
  невмирущу славу і всерозквітаючу радість,                        яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори."
                                                                                                                                    Іван Франко


 

 

 

 



 

Остап Вишня колись сказав про Шевченка, що це людина, яка урятувала цілу націю. Тарас Григорович завжди буде жити в серцях українців, а його невмирущий дух витати над Україною.

Вірші Тараса Григоровича Шевченка – це невичерпне джерело мудрості. Написані понад століття тому – його поезії  актуальні й досі.Пригадаймо деякі з них і так вшануємо пам'ять Великого Кобзаря.


1. Встала весна (Уривок із поеми «Гайдамаки»)

Встала весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила;
І на полі жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
Вранці зустрічають…

2. Сонце гріє, вітер віє

Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину,
На калині одиноке
Гніздечко гойдає.
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає.

3. Реве та стогне Дніпр широкий (Уривок з поеми «Причинна»)

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідний місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.

4. За сонцем хмаронька пливе

За сонцем хмаронька пливе,
Червоні поли розстилає
І сонце спатоньки зове
У синє море: покриває
Рожевою пеленою,
Мов мати дитину.

5. По діброві вітер виє (Уривок із поеми «Тополя»)

По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
Стан високий, лист широкий –
Нащо зеленіє?
Кругом поле, як те море
Широке синіє.
Та ясен раз у раз скрипів.

6. Зоре моя вечірняя

Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою.
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає.
Як широка сокорина
Віти розпустила...
А над самою водою
Верба похилилась;
Аж по воді розіслала
Зеленії віти,
А на вітах гойдаються
Нехрещені діти.

7. Садок вишневий коло хати

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сім’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.

8. Село

Село! І серце одпочине...
Село на нашій Україні –
Неначе писанка: село
Зеленим гаєм поросло;
Цвітуть сади, біліють хати,
А на горі стоять палати
Неначе диво, а кругом
Широколистиї тополі;
А там і ліс – і ліс, і поле,
І сині гори за Дніпром:
Сам Бог вітає над селом!..

9. Світає, край неба палає 

Світає, край неба палає;
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє;
Степи, лани мріють;
Між ярами над ставами
Верби зеленіють;
Сади рясні похилились;
Тополі на волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють в полі.
І все то те, вся країна,
Повити красою,
Зеленіє, вмивається
Ранньою росою,
Вмивається, красується,
Сонце зустрічає, −
І нема тому почину,
І краю немає.

10. Зацвіла в долині червона калина 

Зацвіла в долині
Червона калина;
Ніби засміялась
Дівчина-дитина.
Любо, любо стало!
Пташечка зраділа
I защебетала…
Почула дівчина,
І в білій свитині
З біленької хати
Вийшла погуляти
У гай на долину.

11. Червоний місяць аж горить

Червоний місяць аж горить,
З-за хмари тихо виступає.
І ніби гори оживають.
Дуби з діброви, мов дива,
У поле тихо одхожають.
І пугач пуга, і сова
З-під стріхи в поле вилітає,
А жаби крякають, гудуть.

12. А нумо знову віршувать

А нумо знову віршувать.
Звичайне, нишком. Нумо знову,
Поки новинка на основі,
Старинку божу лицювать.
А сиріч... як би вам сказать,
Щоб не збрехавши... Нумо знову
Людей і долю проклинать.
Людей за те, щоб нас знали
Та нас шанували.
Долю за те, щоб не спала
Та нас доглядала.
А то бач, що наробила:
Кинула малого
На розпутті, та й байдуже,
А воно, убоге,
Молодеє, сивоусе,—
Звичайне, дитина,—
І подибало тихенько
Попід чужим тином
Аж за Урал. Опинилось
В пустині, в неволі...
Як же тебе не проклинать,
Лукавая доле
Не проклену ж тебе, доле,
А буду ховатись
За валами. Та нищечком
Буду віршувати,
Нудить світом, сподіватись
У гості в неволю
Із-за Дніпра широкого
Тебе, моя доле!

13. Мені тринадцятий минало 

Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога......
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тойді так приязно молилось,
Чого так весело було.
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені Бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу.
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала...
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє... лани, гаї, сади!..
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
Бридня!.. А й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому Господь не дав дожить
Малого віку у тім раю.
Умер би, орючи на ниві,
Нічого б на світі не знав.
Не був би в світі юродивим.
Людей і [Бога] не прокляв!

 

14. Мені однаково

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, не оплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі,
І не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: «Молись.
Молися, сину, за Вкраїну
Його замучили колись».
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.

15. І небо невмите, і заспані хвилі

І небо невмите, і заспані хвилі;
І понад берегом геть-геть,
Неначе п’яний, очерет
Без вітру гнеться. Боже милий!
Чи довго буде ще мені
В оцій незамкнутій тюрмі,
Понад оцим нікчемним морем
Нудити світом? Не говорить,
Мовчить і гнеться, мов жива,
В степу пожовклая трава;
Не хоче правдоньки сказать,
А більше ні в кого спитать.

16. І вам слава, сині гори (Уривок з поеми «Кавказ»)

І вам слава, сині гори,
Кригою окуті!
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете!
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!

17. Г. З. (уривок)

Немає гірше, як в неволі
Про волю згадувать. А я
Про тебе, воленько моя,
Оце нагадую. Ніколи
Ти не здавалася мені
Такою гарно-молодою
[І] прехорошою такою,
Так, як тепер на чужині,
Та ще й в неволі. Доле! Доле!
Моя ти співаная воле!
Хоч глянь на мене з-за Дніпра,
Хоч усміхнися з-за . . . . . . . .

І ти, моя єдиная,
Встаєш із-за моря,
З-за туману, слухняная
Рожевая зоре!
І ти, моя єдиная,
Ведеш за собою
Літа мої молодії,
І передо мною
Ніби море заступають
Широкії села
З вишневими садочками
І люде веселі.
І ті люде, і село те,
Де колись, мов брата,
Привітали мене. Мати!
Старесенька мати!
Чи збираються ще й досі
Веселії гості
Погуляти у старої,
Погуляти просто,
По-давньому, по-старому,
Од світу до світу? 
А ви, мої молодії
Чорнявії діти,
Веселії дівчаточка,
І досі в старої
Танцюєте? А ти, доле!
А ти, мій покою!
Моє свято чорнобриве,
І досі меж ними
Тихо, пишно похожаєш?
І тими очима,
Аж чорними — голубими,
І досі чаруєш
Людські душі? Чи ще й досі
Дивуються всує
На стан гнучий? Свято моє!
Єдинеє свято!
Як оступлять тебе, доле,
Діточки- дівчата
Й защебечуть по своєму
Доброму звичаю,
Може, й мене ненароком
Діточки згадають.
Може, яка і про мене
Скаже яке лихо.
Усміхнися, моє серце,
Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто і не побачив...
Та й більше нічого.
А я, доленько, в неволі
Помолюся Богу.

18. Тополя 

По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
Стан високий, лист широкий
Марне зеленіє.
Кругом поле, як те море
Широке, синіє.
Чумак іде, подивиться
Та й голову схилить,
Чабан вранці з сопілкою
Сяде на могилі,
Подивиться — серце ниє:
Кругом ні билини.
Одна, одна, як сирота
На чужині, гине!

 

Хто ж викохав тонку, гнучку
В степу погибати?
Постривайте — все розкажу.
Слухайте ж, дівчата!
Полюбила чорнобрива
Козака дівчина.
Полюбила – не спинила:
Пішов – та й загинув...
Якби знала, що покине –
Було б не любила;
Якби знала, що загине —
Було б не пустила;
Якби знала – не ходила б
Пізно за водою,
Не стояла б до півночі
З милим під вербою…

Минув і рік, минув другий –
Козака немає;
Сохне вона, як квіточка;
Мати не питає:
"Чого в'янеш, моя доню?"
Стара не спитала,
За сивого, багатого
Тихенько єднала.
"Іди, доню, – каже мати, –
Не вік дівувати!
Він багатий, одинокий –
Будеш панувати".
"Не хочу я панувати,
Не піду я, мамо!
Рушниками, що придбала,
Спусти мене в яму.
Нехай попи заспівають,
А дружки заплачуть,
Легше, мамо, в труні лежать,
Ніж його побачить"…
Отак тая чорнобрива
Плакала, співала...
І на диво серед поля
Тополею стала.
По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополя
До самого долу…

19. І досі сниться: під горою

І досі сниться: під горою
Меж вербами та над водою
Біленька хаточка. Сидить
Неначе й досі сивий дід
Коло хатиночки і бавить
Хорошеє та кучеряве
Своє маленькеє внуча.
І досі сниться, вийшла з хати
Веселая, сміючись, мати,
Цілує діда і дитя
Аж тричі весело цілує,
Прийма на руки, і годує,
І спать несе. А дід сидить
І усміхається, і стиха
Промовить нишком: – Де ж те лихо?
Печалі тії, вороги?
І нищечком старий читає,
Перехрестившись, Отче наш.
Крізь верби сонечко сіяє
І тихо гасне. День погас
І все почило. Сивий в хату
Й собі пішов опочивати.

20. На панщині пшеницю жала

На панщині пшеницю жала,
Втомилася; не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать.
Воно сповитеє кричало
У холодочку за снопом.
Розповила, нагодувала,
Попестила; і ніби сном,
Над сином сидя, задрімала.
І сниться їй той син Іван
І уродливий, і багатий,
Не одинокий, а жонатий
На вольній, бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волі;
Та на своїм веселім полі
Свою таки пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть.
І усміхнулася небога,
Проснулася — нема нічого...
На сина глянула, взяла,
Його тихенько сповила
Та, щоб дожать до ланового,
Ще копу дожинать пішла.

21. Минають дні, минають ночі

Минають дні, минають ночі,
Минає літо, шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь...
Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої,
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні... то проклинать
І світ запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше – спати, спати
І спати на волі,
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!
Доле, де ти, доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої! злої!

22. І золотої й дорогої…

І золотої й дорогої
Мені, щоб знали ви, не жаль
Моєї долі молодої:
А іноді така печаль
Оступить душу, аж заплачу.
А ще до того, як побачу
Малого хлопчика в селі.
Мов одірвалось од гіллі,
Одно-однісіньке під тином
Сидить собі в старій ряднині.
Мені здається, що се я,
Що це ж та молодість моя.
Мені здається, що ніколи
Воно не бачитиме волі,
Святої воленьки. Що так
Даремне, марне пролетять
Його найкращії літа,
Що він не знатиме, де дітись
На сім широкім вольнім світі,
І піде в найми, і колись,
Щоб він не плакав, не журивсь,
Щоб він де-небудь прихиливсь,
То оддадуть у москалі.

23. Думи мої, думи

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..


Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози... чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?.
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу світом? "Нічого робить", —
Не сказали б на сміх...

Квіти мої, діти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи, —
Я більше не хочу.
Одну сльозу з очей карих —
І пан над панами!
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!

За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині...
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душі козацькії
В Украйні витають —
Там широко, там весело
Од краю до краю...
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий — море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили — гори,-
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засівала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило...
Лягла спочить... А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки, —
Бо дотепні... А я... а я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну...
А слова — немає...
А за лихо... Та цур йому!
Хто його не знає!
А надто той, що дивиться
На людей душою, —
Пекло йому на сім світі,
А на тім...
Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється...
Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком — люди не побачать,
То й не засміються...
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають
Щодня і щоночі,
Поки, поки... не засиплють
Чужим піском очі...
Отаке-то... А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує —
Карай того, боже!

Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас,-
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,

А я — тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...

Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину

 

24. На Великдень на соломі

На Великдень на соломі
Против сонця діти
Грались собі крашанками
Та й стали хвалитись
Обновами. Тому к святкам
З лиштвою пошили
Сорочечку. А тій стьожку,
Тій стрічку купили.
Кому шапочку смушеву,
Чобітки шкапові,
Кому свитку. Одна тілько
Сидить без обнови
Сиріточка, рученята
Сховавши в рукава.
– Мені мати куповала.
– Мені батько справив.
– А мені хрещена мати
Лиштву вишивала.
– А я в попа обідала. –
Сирітка сказала.

25. Якби ви знали, паничі… 

Якби ви знали, паничі,
Де люде плачуть живучи,
То ви б елегій не творили
Та марне Бога б не хвалили,
На наші сльози сміючись.
За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм.
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози; я не знаю,
Чи єсть у Бога люте зло!
Що б у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!
Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.
Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину... В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло... Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою,
Ще молодую, у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!.. А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята. Я до школи —
Носити воду школярам. 
Брати на панщину ходили,
Поки лоби їм поголили!
А сестри! сестри! Горе вам,
Мої голубки молодії,
Для кого в світі живете?
Ви в наймах виросли чужії,
У наймах коси побіліють,
У наймах, сестри, й умрете!
Мені аж страшно, як згадаю
Оту хатину край села!
Такії, Боже наш, діла
Ми творимо у нашім раї
На праведній Твоїй землі
Ми в раї пекло розвели,
А в Тебе другого благаєм,
З братами тихо живемо,
Лани братами оремо
І їх сльозами поливаєм.
А може, й те ще... Ні, не знаю,
А так здається... сам єси...
(Бо без Твоєї, Боже, волі
Ми б не нудились в раї голі).
А може, й Сам на небесі
Смієшся, батечку, над нами
Та, може, радишся з панами,
Як править миром! Бо дивись,
Он гай зелений похиливсь,
А он з-за гаю виглядає
Ставок, неначе полотно,
А верби геть понад ставом
Тихесенько собі купають
Зелені віти... Правда, рай?
А подивися та спитай!
Що там твориться, у тім раї!
Звичайне, радость та хвала!
Тобі, єдиному, святому
За дивнії Твої діла?
Отим-бо й ба! Хвали нікому,
А кров, та сльози, та хула,
Хула всьому! Ні, ні, нічого
Нема святого на землі...
Мені здається, що й самого
Тебе вже люди прокляли!

26. Думка

Тече вода в синє море,
Та не витікає,
Шука козак свою долю,
А долі немає.
Пішов козак світ за очі;
Грає синє море,
Грає серце козацькеє,
А думка говорить:
«Куди ти йдеш, не спитавшись?
На кого покинув
Батька, неньку старенькую,
Молоду дівчину?
На чужині не ті люде —
Тяжко з ними жити!
Ні з ким буде поплакати,
Ні поговорити».
Сидить козак на тім боці,
Грає синє море.
Думав, доля зустрінеться —
Спіткалося горе.
А журавлі летять собі
Додому ключами.
Плаче козак — шляхи биті
Заросли тернами.

27. Заповіт

Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

 

 


вівторок, 7 березня 2023 р.

До 100-річчя від дня народження О. В. Буценя

4 березня виповнюється 100 років від дня народження українського
письменника та поета Олега Васильовича Буценя. 

Спочатку його звали просто Олежком, потім дядею Олегом, ніби дядею Стьопою, – був високий і худий, від чого здавався ще вищий, і мав ніжне велике серце. До нього завжди тягнулися серця і дорослих, і дітей. Особливо любили дядю Олега діти, мали від нього пораду й поміч. Він і шину велосипеда залюбки підкачає, і виплутає завислого між гілок змія, і казку розповість, і пісню заспіває. Бо й він щиро любив їх – білоголових і чорнявих, сумирних і одчайдушних пустунів, мріяв, аби всі вони були при здоров’ї, росли чесні й чемні, лагідні й дотепні, аби любили рідну землю і шанували працю. Може, саме тому дядя Олег став дитячим письменником Олегом Васильовичем Буценем.

Олег Васильович належав до того героїчного покоління,- а народився він 1923 року у місті Києві, – яке, тільки-но закінчивши школу, змушене було взяти в руки зброю, щоб захистити рідну землю від навали німецьких фашистів. Починаючи з перших днів війни і до її переможного кінця, на різних фронтах бив Олег Буцень знахабнілого ворога. Служив він у військовій авіації, багато побачив і пережив. Олег Васильович не любив згадувати, як він воював, і написав про Вітчизняну війну лише два оповідання – «Хлоп’ята» і «Солдатський подарунок». Розповідає він у них про незламну мужність і велику доброту радянських воїнів. Таким сильним, мужнім і добрим, як його герої, був і він сам.

Олег Васильович пішов воювати прямо зі школи і весь час мріяв учитися далі, будь-що продовжити свою освіту. Як тільки війна закінчилася, Олег Буцень 1946 року вступає до Київського державного університету на філологічний факультет і все своє подальше життя присвячує дітям: після закінчення університету деякий час вчителює на Тернопільщині, потім працює на радіо, в редакції для дітей та юнацтва, далі – і до кінця свого короткого життя – редактором у видавництві дитячої літератури «Веселка».

Саме у цей час і пише Олег Васильович свої найкращі твори для дітей, а 1959 року вийшла його перша книжка. Вона називалася «Що розповів калачик». За нею друга, третя, четверта…

Писав він не кваплячись, обдумуючи кожне речення, кожне слово. Своїми планами і задумами Олег Васильович часто “ділився з друзями, з товаришами по роботі. Бувало, годинами розповідав про бачене й чуте. «Знаєте,- каже якось,- був нещодавно в лісі. Лежу під сосною, на небо дивлюся, замислився. Раптом: кап, кап… Що за дивина? Небо як вимито, ані хмаринки. А тут дощ! Приглядаюся,- а то мурахи капають! Поспішають, бач, до хати, поки сонце не сіло. Без парашутів стрибають. Напишу…»
І написав. «Наше відкриття» зветься оповідання.

І котре б з оповідань ти, друже, не взяв – воно правдиве, в ньому є щось нове, цікаве, воно чомусь повчає, від чогось застерігає. Кожне його оповідання лагідне й тепле, як материнська рука, справедлива в гніві і щира в ласці.

Є в цій книжці й казки про природу, вони зібрані у розділі «Солодкий дощ». Діють у цих казках хоробрі муравлики, квіти, гриби – вся наша навколишня природа. Автор ніби закликає пильніше придивитися до їхнього життя: того, хто уважний, справді чекають несподівані й прекрасні відкриття.

Дитячі радощі й пустощі, невдачі й перемоги – справжнє життя вирує в оповіданнях та казках Олега Буценя. Розповідає письменник дітям і про дорослих. Ліричним смутком забарвлене оповідання «Хлоп’ята», а також «Пустощі», де змальовано стареньку бабусю, що терпеливо і так самовіддано чекає свого улюбленого онука з далекого плавання.

Творам Буценя притаманні простота й прозорість, сердечність і щирий оптимізм, м’який гумор. І трохи смутку. Бо його твори – це він сам, такий лагідний і привітний, такий душевно сильний, хоч завжди тяжко хворий.

Олег Васильович Буцень помер 11 жовтня 1986 року. Він мріяв написати ще багато книжок, але не встиг. Важка недуга передчасно зломила його, та не зломила мужньої душі письменника, що живе й житиме в його книжках.

   Творам Буценя притаманні простота й прозорість, сердечність і щирий оптимізм, м’який гумор. І трохи смутку. Бо його твори – це він сам, такий лагідний, привітний, і душевно сильний.
   Шановні книголюби, книги Олега Буценя чекають на вас у шкільній бібліотеці .

пʼятниця, 3 березня 2023 р.

Всесвітній день письменника


        У письменника тільки і є 

       один  учитель: самі читачі. 

                              Микола Гоголь  

3 березня Всесвітній день письменника (World Day of the writer). Повна назва свята Всесвітній день миру для письменника.


Відзначається щорічно за рішенням 48-го конгресу Міжнародного ПЕН-клубу (1986).
У наші дні в низці країн це свято розширило заявлений спектр. Іменується просто «День письменника» і є приводом для надання почестей найбільш ви-значним літературним діячам.
Письменники – загальна назва осіб, що займаються створенням текстів, призначених, як правило, для невизначеного кола читачів.
Письменник у широкому розумінні – це кожна людина, яка пише твори (не обов’язково художні, наукові, вірші також), висловлює власні думки, досвід і бачення світу у письмовій формі.
У вузькому розумінні це автор художніх творів; особа, для якої літературна діяльність є професією.
Синонімами до слова письменник є літератор, майстер слова, працівник пера.
Розмежування діяльності письменників найчастіше відбувається за літературними родами, на підставі чого виокремлюють прозаїків, поетів, драматургів.

В Україну свято прийшло аж у 2012 р. завдяки ініціативі української письменниці Лариси Ніцой.
Українське письменство - велика і славетна когорта.

Україна пишається не тільки відомим на весь світ генієм Тарасом Шевченком. Гордість української нації – українське письменство:
І. Котляревський, П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко, О. Гончар, М. Стельмах, О. Довженко, Г. Тютюнник, Є. Гуцало, Л. Костенко, І. Драч, Д. Павличко, В. Стус. 

Наша країна гідно представлена в Європі і світі такими талантами, як Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Василь Шкляр, Сергій Жадан, Марія Матіос, Андрій Курков, Ірен Роздобудько, Люко Дашвар та багатьма іншими.

Безліч світових нагород, участь у літературних фестивалях, переклади на десятки іноземних мов - далеко не повний список того, що українські письменники і поети зуміли досягти за час незалежності України.


        ЦІКАВІ ФАКТИ:                              

  • Перший професійний письменник України Іван Нечуй-Левицький пішов з роботи вчителя російської мови заради письменництва на рідній солов’їній.

  • Василь Симоненко терпіти не міг роботу журналіста, тому що не бачив у ній творчої свободи.

  • Родина Бориса Грінченка розмовляла російською, але після прочитання «Кобзаря» письменник твердо вирішив спілкуватись виключно українською.

  • Микола Гоголь мав пристрасть до рукоділля: в’язав на спицях шарфи, кроїв сестрам сукні, ткав пояси, до літа шив собі шийні хустки.

  • Джек Лондон був соціалістом, а крім того ‒ першим в історії американським письменником, який заробив своєю працею мільйон доларів.

  • Агата Крісті страждала на дисграфію, тобто практично не могла писати від руки. Всі її знамениті романи були надиктовані.

  • Едгар Аллан По все життя боявся темряви.

  • Оноре де Бальзак завжди писав у темряві.

  • Чарльз Діккенс настільки не любив пам'ятники і монументи, що у своєму заповіті суворо заборонив зводити їх йому. Єдина бронзова статуя Діккенсу встановлена у Філадельфії.

  • У Лорда Байрона було чотири домашніх гусака, які всюди слідували за ним, навіть на громадських зборах.

  • Марк Твен був непоганим винахідником. Серед його розробок ‒ блокнот з відривними листочками для журналістів, шафа з розсувними полками, саморегульовані підтяжки, а також самий геніальний з його винаходів – машинка для зав’язування краваток! 



 


середа, 1 березня 2023 р.

КРОКУЄМО БЕЗПЕЧНИМ ІНТЕРНЕТОМ


Юний друже! Запрошуємо тебе до перегляду нового відеоролика із серії «Інфогід розповідає», присвячений правилам безпечного користування у мережі «Інтернет», яких необхідно дотримуватися юним користувачам.

За матеріалами nbukids