14 жовтня - 81 річниця створення Української повстанської армії.
"Самостійність здобуде не одна партія чи організація, чи окремі люди, здобуде її тільки ціла Україна" – слова головнокомандувача УПА Романа Шухевича.
Українська повстанська армія – військово-політична формація Українського визвольного руху, стратегічною метою якого було відновлення української державності.
Аби відновити українську державність та продовжити визвольний рух, у жовтні 1942 року керівники Організації Українських Націоналістів взялися до розбудови партизанських загонів. Ті ж згодом дістали назву Українська повстанська армія.
Заснована на зламі 1942–1943 років, вона діяла до вересня 1949-го, після чого реорганізована в збройне підпілля, що тривало до середини 1950-х. Через лави УПА пройшло понад 100 тисяч осіб. У 40-х роках УПА боролася і проти нацистів, і проти комуністів. Бо ж відстоювали створення самостійної соборної української держави, яка мала охоплювати всі етнічні українські землі. Совєцькі комуністи повстанців таврували як пособників нацистів.
За участь у повстанському русі чи його підтримку каральними органами СРСР було репресовано понад півмільйона осіб.
Діяльність УПА була логічним продовженням українського визвольного руху періоду Української революції 1917–1921 років, підпільно-бойової Української військової організації та Організації українських націоналістів (далі – ОУН) 1920–1930-х років. Боротьбу УПА у формі беззбройного опору підхопив дисидентський рух 1960-х років і національно-демократичне відродження кінця 1980-х – початку 1990-х.
“У жовтні 1942 року на Поліссі постали перші збройні відділи, що дали початок Української Повстанської Армії.
1) Для зафіксування цього історичного моменту визначається день 14-го жовтня 1942 року днем постання УПА.
2) Для вшанування цього моменту день 14-го жовтня, що збігається з історичним козацьким святом Покрови, вводиться як святковий день УПА”
Із постанови Української
Головної
Визвольної Ради від 30
травня 1947 року
Відеоісторія: За що боролась Українська Повстанська Армія?Новий освітній проект від Українського інституту національної пам’яті – “Відеоісторія”. Це цикл відеолекцій про події історії України в ХХ столітті. Текст “Відеоісторії” створено за матеріалами проекту “УПА - відповідь нескореного народу”. Використано світлини архівів Служби безпеки України та Центру досліджень визвольного руху та реконструкцію боїв з фільму Тараса Химича “Хроніка УПА”. Речник - Володимир В’ятрович. Наукові консультанти - Максим Майоров, Володимир Бірчак. Методичний супровід здійснили Ганна Байкєніч, Олена Охрімчук, виробництво - ТОВ “Диваки продакшн”.
"Тисяча доріг", Марія Савчин
Детальніше на:
https://chitaka.com.ua/knigi/tysyacha-dorig/
Детальніше на:
https://chitaka.com.ua/knigi/tysyacha-dorig/
Детальніше на:
https://chitaka.com.ua/knigi/tysyacha-dorig/
Авторка
цієї мемуарної книжки — Марія Савчин («Марічка») — з 1944 по 1953 рр.
перебувала в підпіллі на Львівщині, в Закерзонні, Польщі, Карпатах, на
Поділлі, Волині та Поліссі. Будучи дружиною Василя Галаси («Орлана») —
заступника Провідника ОУН Закерзонського краю, а з 1948 р. Провідника
ОУН Волині й Полісся, — вона зустрічалася з багатьма повстанцями,
виконувала відповідальні доручення, не раз потрапляла в трагічні
ситуації, коли вирішувалася не тільки її доля, але й доля товаришів по
боротьбі.
Про бачене та пережите і розповідає на сторінках своєї книжки учасниця
підпільно-визвольної боротьби під час і після Другої світової війни
Марія Савчин.
Важливим елементом спогадів є те, що вони написані жінкою й написані щиро. Авторка описала відверто навіть своє особисте, а також переживання своїх найближчих подруг. Увесь час вона жила в постійній небезпеці, не раз переживала драматичні й трагічні ситуації, коли рішалася не тільки її доля, але доля її найближчих друзів і родини. Найбільшу трагедію М. Савчин пережила в Польщі, коли їй довелося залишити в руках поліції свого сина, якого не могла врятувати. Авторка подала багатогранний опис жінки в підпіллі, показала її радощі й турботи в щоденному побуті, поставу в обличчі смертельної небезпеки. Розповідь М. Савчин - це життєвий шлях цілого покоління, яке свідомо пішло на службу рідному народові й, не зважаючи на труднощі та небезпеки, несло цей хрест довгими роками, жертвуючи в безвихідній ситуації також своє життя.
Книга "Тисяча доріг"увійшла в літопис УПА, том 28
“Одного дня пополудні почули домовлений знак тривоги. Згодом крізь продуху донісся зляканий голос господаря:
– Облава, вже шукають у сусіда. Загатіть продухи землею! Поводьтеся спокійно! – поспішно відповів Орлан.
Одна продуха виходила в комору, і ще була змога її замаскувати. А поводитися спокійно в час, коли життя не тільки наше, але й всієї родини висить на волосинці, бути свідком плюндрування житла і перекопування долівок, спостерігати, як розігрується велика драма, і знати, що з кожним штихом викопаної землі наближається її фінал, – це завелика вимога. Щоб сповнити її, треба було насамперед мати залізні нерви й не менше сили духу. Однак ми вірили, що родина нас не підведе.
Незабаром зачули лайку господаревого собаки. Їй відповів інший собака, що його привів із собою спецвідділ. Щоб собака не пронюхав газу, ми вже раніш погасили нафтову лампу і залучили до радіобатарей електричну жарівку.
Над бункером пронісся стукіт важких солдатських чобіт, потім зачувся гуркіт і стукотіння біля продухи. Господар устиг продуху замаскувати, ще й насунув на неї бочку з капустою, й оце, мабуть, її відсували. Тоді донеслось всередину штовхання ломом та звук копання долівки біля продухи. Зрушені ломом грудки землі посипалися продухою в криївку. Миттю затикаємо продуху зсередини, щоб наверху не зачули грюкоту. Ми свідомі того, що воно вже нам не поможе, якщо оперативники зорієнтувались, що тут продуха, але заткати треба, щоб не кинули всередину загазованої гранати, не затруїли нас і не взяли живими.
Майже рівночасно з гуркотом біля продухи донеслися сильні удари лому в комірці, де був вхід до бункера. Від входу вів у кімнату доволі довгий коридор, і в ньому удари лому тепер відбивались голосною луною. Звук ставав дедалі голосніший, аж нараз з гуркотом посипались товсті груди землі із входу в коридор.
Ми зрозуміли, що прийшов кінець. Стали готуватись до смерти.
Орлан виклав на стіл всі важливі документи, листи, інструкції, що їх треба було знищити, щоб не попали в руки ворога. Також підлягали знищенню світлини, записки з різними домовленнями та гроші. А записник із зашифрованими місцями і датами весняних зустрічей треба було поки що залишити, бо зв’язки – це нерв наших дій, його Орлан знищить уже останнім, перед самою смертю.
В криївці ставало обмаль кисню, і неможливо було палити відложені на знищення матеріяли. Ми дерли їх на малесенькі часточки, відтак зливали водою і змішували ногами з землею. Гроші залишили на кінець, вже нам неважливо навіть, як і заберуть їх собі. Тоді я взялася до своєї колекції світлин.
…Сирітоньки наші, прощайте. Серцем востаннє пригортаю вас. Хай Мати Божа ніколи не лишає вас без своєї опіки… Простіть нам.
…Тато сумно дивився на мене, і я, враз зі світлиною, себе розривала на шматки. Мама… Де ти, завіяна снігами в Сибіру? Чи відчуваєш, мамо, що прийшли мої останні хвилини? Ти казала, що материнська молитва з дна моря вирятовує. Молись тепер, мамо… Поблідлі, мовчки сповняли останній обов’язок. …А з душі все ще гостро виривався німий крик: жити! Тоді, наче у відповідь, заговорив Орлан:
– Ми були приготовані на такий кінець, ми не перші. Нам доля й так призначила жити довше за багатьох наших друзів, тож будьмо зрівноважені, наскільки воно можливо в нашій ситуації.
На столі вже лежали три набиті пістолі.
– Застрелитись мені самій, чи, може, ти?.. – спитала Орлана, хоч знала, що питання зайве, і знала, яка буде відповідь.
– Як собі бажаєш, – відповів.
У моїй уяві до деталей виринула картина після нашого загину. Вони геть забруднять наші тіла, як будуть витягати з бункера. Покладуть нас на машини й повезуть до Луцька, ні, певно, до Львова. Там, на подвір’ї ґебівського будинку, зіпруть наші замерзлі тіла об мур і приводитимуть людей, щоб пізнавали, хто ми. А може, й не будуть показувати, може, відразу зорієнтуються, хто загинув, таж вони впізнають мене у Львові. Тут по селах будуть говорити про нашу смерть. Шкода, що я не в рідних сторонах, там люди точно знали б, що саме я загинула, а тут пройду безслідно… Катерина Дубового казала, що перед смертю вдягне чисту білизну та вишиту блузку. В мене також є вишита сорочка, подарована Нечаєм у Карпатах, але не маю охоти її вдягати, вже буду так, як є.
…Через деякий час втихло наверху. Опісля знов почувся рух, гупання кроків, і знову затихло. Певне, зорієнтувались, що тут бункер і тепер тероризують родину, щоб розповіла, хто в ньому сидить, як веде вхід усередину та всі інші деталі. Як відкриють, може, й пошлють до нас насамперед когось з домашніх на перший вогонь, вони ж знають, що будемо відстрілюватись, міркували ми.
Так пройшло зо дві години, ми вже й утомились чекати смерти та стали дивуватися, чому тиша триває аж так довго.
Потім зашаруділо нагорі, хтось відгортав землю з продухи в коморі.
– Відійшла голота, слава Богу, – донісся крізь продуху втомлений… голос господаря.
Тепер ми взялись наводити лад у криївці. Визбирували клаптики дрібненько порваних листів, …розставляли все інше на свої місця. Вже котрийсь раз знову треба було психічно переставитися від смерти до життя, до дальшої боротьби. Однак така “екскурсія”, коли людині судилось переступити однією ногою оту межу, за якою полягає вічність, опісля повернутись до життя, даремне не проходить. Вона залишає осад глибокого суму на все життя, наче потойбічний досвід, і кожночасно нагадує мені слова Христа з притчі: Марто, Марто, журишся та клопочешся про благії речі…”
Немає коментарів:
Дописати коментар