Підбірка віршів українських поетів та поеток, присвячені Революції Гідності.
Вставай, Україно!
«Вставай, моя мила, вставай!..» —
Прокинься, моя Україно,
Бо знову тебе продавать
Й живцем хоронити посміли.
Прокинься у кожнім із нас
Жаринкою болю у серці,
Бо знову настав слушний час
Тебе боронити від смерті.
Боюсь, запитають колись
Онуки, коли постарію:
«А де ж ти була у ту ніч,
Як вкрали твою Україну?
Коли розпинали її
І кров’ю змивали надію
На те, щоб піднятись з колін
Й розквітнути Раєм зуміла?
Коли ще живою тайком
В могилу навік заривали,
А світу сказали, що так
Для щастя її врятували?..».
Тож кожен себе запитай,
Чи зможеш з оцим усім жити,
Що так от чекав в стороні,
А інші пішли боронити?
Чи зможеш спокійно колись
Поглянути в очі онукам,
Що сам ти і крок не зробив,
Щоб Неньку не дати на муки?
Чи зможеш в своєму житті
Ти й совість свою схоронити?
А може, насправді отак,
Без неї, простіше прожити?..
«НЕ СОТВОРИ СОБІ КУМИРА…»
«Не сотвори собі кумира…» —
Так друга заповідь гласить…
Господь один лише над нами,
І Він цього нам не простить.
Для чого ж плач і голосіння
За ідолом, що впав униз
Заради каменя розбрату,
За чийсь такий лихий «каприз»…
Де ж був той смуток комуністів,
Коли лилася кров дітей,
Що мирно за життя стояли,
Нових складаючи пісень?..
Коли глумився над народом
Диявол в образі людей,
Красивим іменем прикрившись,
Зробив новий кривавим день?
Де ж ви були, коли той Ленін
Церкви палити закликав,
Коли із дзвонів його ідол
У кожнім місті повставав?
А де ж були? Відомо, звісно,—
Його служили «молитвам»,
Ви проти Бога повставали,
Безбожний збудувавши «храм»…
В таких от ваших ідеалах,
Напевно, й «Беркут» карбувавсь,
Бо не боїться навіть Бога,
Що за людей і смерть прийняв.
Ви і подумати не в силі,
Що не купити той народ,
Душевний голод де пекельний
Й серця ще прагнуть до висот…
Де вірять в Бога— не в ідеї
І брат на брата не піде,
Бо ще достатньо там любові,
Де серце в пам’яті живе.
Де не забули ті повчання,
Що дід і прадід говорив,
Лиш для молитви є мовчання,
Всевишній віри не лишив.
За землю, за народ, за рідних
Стоятиме оцей народ;
Ні сніг, ні холод, ні безумство
До правди не закриє рот!
У Бога черпаємо сили,
Не від наркотиків той пил:
Нам Небо додає наснаги,
Щоб і Диявол не спинив!
8 грудня 2013
***
Мені наснилось, що вони зустрілись
Убитий в Крутах й вірменин Сергій.
В саду едемськім на травичці всілись:
“За що тебе? ” “За Україну, друже мій. ”
“Ти знаєш і мене за неї вбили,
Та це було вже років майже сто.
Тоді померли ми, щоб ви нам жили.
А вас вбивають… Вас тепер за що?”
“Ти пам’ятаєш, друже. Звісно, пам’ятаєш,
Як біло-біло в нас цвітуть сади.
І ти цей запах п’єш. І ти його вдихаєш …
Я б все віддав, щоб хоч на мить туди.”
“А я ще ввечері узяв дівча за руку
Й тихенько так до серця притулив.
Тоді не знав, що Бог уже розлуку
Навіки на землі нам присудив.
Під Крутами стояли ми стіною.
В очах не страх, а злість до ворогів.
Большевики готовились до бою,
Я йшов на смерть… а жити так хотів.”
“Мені твій попіл стукав, брате, в груди.
Я вірменин, а теж Вкраїни – син.
Не мав у серці й крапельки облуди,
За те й убив мене проклятий поганин.”
… Мені наснилось, що вони зустрілись.
Убитий в Крутах й бородач Сергій.
В саду едемськім на травичці всілись:
“За Україну нас вбивають, брате мій.”
Оксана Максимишин-Корабель
***
А сотню вже зустріли небеса..
Летіли легко, хоч Майдан ридав…
І з кров´ю перемішана сльоза….
А батько сина ще не відпускав..
Й заплакав Бог,побачивши загін:
Спереду — сотник ,молодий,вродливий
І юний хлопчик в касці голубій,
І вчитель літній-сивий-сивий..
І рани їхні вже не їм болять..
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло..
Як крила ангела, злітаючи назад,
Небесна сотня в вирій полетіла…
Людмила Максимлюк (21.02 2014)
***
Зачинившись на сто замків
Від народу — чи від тюрми? —
Через спини силовиків
Розкажи, за який ти мир.
Вже вмирають — і ще помруть
В найкрасивішому із міст?
Вимиваючи кров із рук,
Розкажи нам про компроміс.
Ти собі себе залишив.
Зупиняєш війну? Якби ж.
А під запах горілих шин
Ти, напевне, спокійно спиш?
Не пече тобі та межа,
Що розділює нас — і «їх»?
Ми не чуєм, як тобі жаль,
Бо відспівуємо своїх.
Ріки крові уже течуть.
На країні — вогненний шов.
Дзвони дзвонять — щоб ти почув.
Дзвони дзвонять — щоб ти пішов.
Тетяна Власова (19.02.2014)
***
Казав чоловік: мені не бачити сонця,
І дітей зустріну лиш біля могили.
У тілі моєму — свинець і стронцій¸
Але смерть мене не зупинила.
Його питали: якого чорта?!
Чому тобі не сиділось вдома?
Ти ж ніби людина другого сорту,
Тебе ж роками борола втома?
А він на це: страх пече і душить,
І від безсилля мене все боліло.
Крім зброї, у нас є мрії і душі.
Людина складається не тільки з тіла.
Режим стріляє в потилиці й спини,
Убивають людей мисливські гвинтівки.
А все, що ми можем — палити шини.
Україна бере початок з бруківки.
Цвітуть на Майдані смерті тюльпани,
Тріпочуть на вітрі криваві знамена,
Вогонь облизує трупи і рани.
Україна бере початок із мене.
І знов питали: як снайпер поцілив,
Як куля знайшла тебе в тьмі вечоровій?
Він відповідав: Я приїхав із Сміли.
В мене серце світиться від любові.
Я не був героєм і хотів лише жити,
Але пульс зупинився від пострілу ката.
Навіть мертвим я не покину битву,
Я й з неба вам буду допомагати.
Лиш не зупиняйтесь, вставайте, боріться,
Не може тривати вічно облога!
Нас не зупинить жодна міліція,
Єдиний наш вихід — це перемога!
Андрій Любка (20.02.14)
***
Пливуть гроби по морю, як човни –
по морю рук, по морю сліз і гніву.
Пливуть в човнах розтерзані сини
на хвилі молитов і переспіву.
Так ніби в жилах замерзає кров,
а потім б’є у скроні голос крові
за тим, хто тихо жив, а відійшов
у дзвонах слави праведним героєм.
Пливуть човни, гойдає кожну лодь
людська долоня, тепла і тремтяча,
човнами править втишений Господь,
а серце розривається і плаче.
І кожна мати плаче, і пече
їй кожна рана у чужого сина.
Стоїть Майдан братів — плече в плече
і разом з ним ридає Україна.
Нехай же вам, герої, віддає
Святий Петро ключі від того раю,
де убієнний ангелом стає,
бо він герой. Герої не вмирають.
Герої не вмирають. Просто йдуть
з Майдану — в небо. В лицарі — зі смерті.
Пливуть човни. Пливуть човни. Пливуть…
Героєм слава — вписано у серці.
Мар’яна Савка (22.02.2014)
***
Майдан… з Героями іде прощання…
Тисячі людей зібралися в цю мить.
Для когось на землі вона передостання,
А хтось в землі сирій вже мирно спить…
Вже не побачить батько, не зустріне мати…
Живого сина в світі більше вже нема…
Прийшли у путь останню проводжати
Своїх Героїв… вічная їм честь й хвала…
Ридають всі… не стримати гірку сльозу…
Покотились сльозі по щоках і обороні…
Сотники, що полягни,- не встануть з сну,
Не посивіють у майбутньому вже скроні…
Не побачить дівчина ще юна і кохана
Героя свого на яву, а тільки в сні…
А когось вже не побачать діти й мама…
Когось дружина не побачить… ні…
Не збудуться мрії заповітні та бажання…
Хтось одружитися хотів, а хтось дітей,
Розбили вщент усі надії й сподівання,
Кулі, що були вийняті з голів й грудей
Назар Гузій
***
Ми варта нічна, ми не віримо вже у дива.
І чай обпікає вуста, але гояться рани.
Казали, чекати морозів опісля Різдва,
Та нас і до того добряче трусило під ранок.
Намети, хоч де ти, ця справа давно не нова:
І можна прикинутись хворим, сліпим і безногим
І можна відсидітись вдома, де рідний диван,
Та ти ризикуєш потому сидіти без нього.
І поки ти дивишся шоу: оффлайн чи онлайн
І поки сидиш у зручній комунальній коробці
Це все не про тебе, але про всяк випадок знай:
Що поки ти тиснеш на мишку, тут тиснуть на хлопців
Димлять барикади. І йдуть тисячі громадян
На диво-ялинку, в свята по-спартанськи убрану.
Майдан вимерзає, але не вмирає Майдан.
Скажи, чи чекати тебе на граніті Майдану?
Палають серця і стоїть над Грушевського чад
І стяг український під небом тремтить переможно.
А тих, хто із чорних портретів суворо мовчать,
Навіки герої, яких забувати не можна.
Як речі звичайні по-іншому бачаться тут.
І слово просте набуває подвійного змісту.
Вогненні півонії в бочках ночами цвітуть
І чуєш, як грають Шопена твої екстремісти.
За правду, свободу, за чесні і рівні права
Виходь у життя і нехай Україна повстане.
Це більше не гра у ретвіти, репости й слова.
Виходь на майдан, за майдан і заради майдану!
І буде штормити, та нас ці вітри не знесуть.
І сніг у мішках, хай би що, до весни не розтане.
Є правда єдина, неписана істинна суть:
Ти крапля, що може зробити нас всіх океаном.
Усе неможливе сьогодні перейде межу.
І доля ще буде до мене і зла, і ласкава.
Але я виходжу на площу, але я кажу:
Слава Україні — Героям слава!
Оксана Боровець (19.02.2014)
***
Палає Київ у вогні,
горять сталеві БТРи
там на межі-передовій,
народ боронять волонтери.
Палають шини і серця,
ніхто не хоче помирати,
Перед екраном матері
і там, і там їхні солдати..
Там у шоломі зі щитом,
стоїть з Франківщини хлопчина,
з червоним на грудях хрестом,
поранених несе дівчина.
Стоїть із Харкова Андрій,
Сашко тримає оборону,
він тут вже 48 днів,
як сам приїхав з Краснодону.
Ось знову хвиля йде атак,
усе змітають водомети,
морозно трошки: «-2»,
горять позаду вже намети…
Всіх щільно взяли у кільце, здається ОСЬ (!)
наш дух зламають
Та хтось із права затягнув,
народний гімн усі співають.
Тримати крепко треба щит,
бо там позаду наші діти,
батьки стоять і матері,
нема куди нам відступити.
Лунає вибух поруч десь,
то світло-шумова граната
це «Беркут» мило передав,
нам подарунок від Ґаранта.
І ще учора ти і я ,
були звичайні активісти.
А вже сьогодні, всі ми тут:
БАНДФОРМУВАННЯ-ТЕРОРИСТИ.
Дивись
Франківщина і Львів
вже захопили самі владу
і Тернопілля — молодці,
дали відпір бандитським гадам!
По ліву сторону, під щит,
знову граната залітає,
і мій колега «екстреміст»,
на неї стрімко так, лягає!
Та, що ж ти робиш брате мій?!
Знімаю з нього «балаклаву»,
лице криваве, очі, біль…
Дівочі коси розгортаю…
Та, що ж це люди за війна?
Де бій приймають ненависний,
ті хто міцний бронежилет,
вибрав сьогодні, ніж намисто.
Хто замість плаття та цяцьок,
вже надіває «балаклави»
і так хоробро за щитом,
стоїть під натиском навали?
Ви й досі кажете, що ми,
стоїм тут всі за якісь гроші?
А може й в морзі хлопчаки,
лежать за мзду, мої хороші?
А може й це мале дівча,
якому вже добу не спиться,
стоїть бо радісно їй жить,
під панським катом і молиться? ©.
Із спільноти «Українська мова» (19.02.2014)
***
Все летить шкереберть,
вкотре «воля чи смерть» —
терезів безупинне гойдання.
Захлинається кат
в океані проклять,
що на нього летять
із Майдану.
Воля кров’ю стіка,
впізнається рука
двоголової птахо-
потвори.
Скільки крові іще
(вже наповнена вщерть),
щоби луснула плоть її хвора?
Сто життів — нанівець,
швидше б кату — кінець
і початок новий Україні.
Без вагань і прикрас
хтось вмирає за нас,
а точніше — за наше прозріння.
Там, де мир і тепло,
їм би краще було,
але доля героїв така є:
вмить усе — шкереберть,
перемога чи смерть.
Бо ж —
до раю рабів не пускають.
Анна Багряна (21.02.2014)
МАЙДАН
Я знаю гаразд, якою буває вкраїнська зима,
коли виривається крик з крижаного потоку —
із куль і вогню — й незглибима стає глибина
очей, яких вбили, коли брость набиралася соку;
забути навідліг про ніжність і горло зірвати на хрип,
герої у трунах лежать — з сивиною в волоссі,
безстрашні сини України йшли смерті наздиб,
зерно суходолів ржавіло в тяжкім суголоссі;
о Боже, просякнуте запахом диму небо вмерза
у те, що ховаєш в душі, що колись відігріє сльоза.
Закривавлений прапор — це і вирок і поводир,
де Київ шалений обростає вздовж ран сивиною,
вода безшелесна з гідрантів жбурляла у вир
розп’ятої вулиці, й серця вирували війною;
і шпальти газет пахли цинком друкованих слів,
на площі кінь зорив на все схарапудженим оком, —
так вмирають поети зі швами зашитих ротів,
так кінь кам’яний гарцює пожвавленим скоком,
і шикуються в шерег солдати, і лунає останній звук
урочого вірша, що звільняє душу од мук.
Народжені вмерти — залишаться жити в віках,
надвечір — поволі крижаніє оскліле галуззя,
довічним назавше стає місто в померлих очах:
серця вчились вірити в сон і химерне безглуздя;
та скупі мої вірші, як гортань, що дарує слова,
як життя, що підкорене силі тяжіння, як мідне
биття крові у сплутаних жилах, яке зберігає нова
мелодія пісні звитяжної чи гасло, гучне і побідне;
неважливо про що говорити, мовчання — це дар,
нечутно крізь пробиті покрівлі стікає сумирна вода.
Здобутись на відповідь, відновити порядок подій,
усе подолати, як латина колись — руйнацію Риму,
цибух у зубах — як прогірклий полинний удій,
на морді коня — протигаз і гнуздечки зжована линва;
і знову щоранку ратай долатиме свій суходіл,
складний і виснажливий, коли розривається думка
од болі та смутку, тому очей уночі не стулив,
під ралом гучав переліг по-зимовому — борзо і лунко,
щоб зі стебел трави, що проб’ється із жил навесні,
Свята Вероніка пошила знамена міцні!
В’ячеслав Гук
НАД ЗЕМЛЕЮ ТУМАНИ
Над землею тумани,
Наче сум за синами,
Наче сум за синами,
Що не стріли весни.
І тепер на світанні
За ними зітхають,
Так важко зітхають
У полях полини.
Ой, ті гіркі полини,
У полях полини…
Розійдіться, тумани,
Бо не видно за вами,
Бо не видно за вами,
Що квітує земля.
Ой, сини, поверніться
У думах, у пісні,
У жалібній пісні
Ви, сини, з небуття!
Ой, обірвалось життя,
Обірвалось життя…
Над землю тумани
Сивиною упали,
Сивиною упали
Та й на скроні батьків.
Назавжди зупиніться,
Всі війни на світі!
На білому світі
Не вбивайте синів!
Ой, не вбивайте синів!
Твоїх, земле, синів…
Алла Бінцаровська
Пам'ятка патріоту
Розкриваючи древній літопис
І гортаючи всі сторінки,
Ви побачите прописом опис -
Історичний, що йде крізь віки.
Бог назвав мене Україна
Й дарував безмежні степи,
Та чому ти не дав мені сили,
А сказав прямо в очі: «Терпи»?
Кіммерійці та скіфи скакали
По моїй родючій землі,
Та недовго вони воювали,
Бо прийшли феодали-князі.
І жили всі слов‘яни такими,
Як веліли їм їхні діди,
Володимир омив душу й тіло
І упали сторічні боги.
Все проходить: і щастя, і горе...
Час минув, і минули князі.
Спалахнуло розлючене море,
З кріпаків в степ пішли козаки.
За Хмельницьким летить стрімко військо
Там, де кожний сміливий вояк.
Самопали направили різко,
І розбита кіннота поляк.
Із Москвою вони святкували,
Розливаючи в чаші вино.
Потьмяніли небесні стожари
Й запрягли їх у царське ярмо.
І по спинах їх било, кадило
Тих заможних російських царів,
А кріпацтво майбутнє закрило,
Наставляючи зверху катів.
Від рання аж до вечора били,
Так, що чорний летів в небо пар.
Кров селянську у степ мій пролили
І про це заспівав наш Кобзар.
Розкувавши від панщини руки,
Імператор реформи провів.
Не забрав із села всі ті муки
І залишив нестерпних панів.
І мою мову милу,
Що луною сягає до хмар,
Обрубав клятий демон їй крила,
Той валуєвський їх циркуляр.
Впало царство лицем у багнюку,
Бо палала всесвітня війна.
Ось Грушевський, розправивши руки,
Прокричав, що тепер вільна я!
Посидів Скоропадський понуро,
Поприймавши німецьких послів,
Та безстрашно у бій біг Петлюра,
Без всіх зайвих незначущих слів...
Революції прапор червоний
І портрети, де люті вожді.
Обирали із розумом колір,
Бо на ньому не видно крові.
Тут громили чекісти будинки,
Щоб забрати запечений хліб,
Не залишили навіть скоринки,
Розв‘язали зав‘язаний сніп.
Боротьба... Знову жертви і голод...
Знов стрільба, підривання мостів,
Бо фашисти несуть сюди холод -
Смертоносну косу сорокових років.
Та розриви мене не згубили,
Не згубили мене й табори.
Кінець війни не дав мені миру,
Бо у небі радянські круки,
Що клювали моїх дисидентів,
Кровоточив звіриний укус.
І творили в страшні ті моменти
Симоненко, Костенко і Стус.
Їх вбивали, а вони воскресали,
Їх топили, а вони поплили!
Я горджуся дочками, синами,
За свободу мою, що лягли.
І багато років пролетіло,
Як не маю на шиї ярма,
Та агресори так не схотіли
І ведеться весь час боротьба:
Над майданом заводить хтось гімн,
Гайдамаччина знов серед мас.
Відірвали від серця мій Крим.
Стрепенувся кремезний Донбас.
І померло мільйони людей,
Що на Захід проклали мій шлях.
Та ЄС не відкрив нам дверей,
І розвіявся воїнів прах.
Найстрашніше у цім каламбурі,
То байдужість, що в серцях у нас...
Всі бояться природньої бурі
Та не злих проросійських гримас.
Крізь віки закликає літопис
Не цуратись своєї землі.
Це не просто історії опис,
А це гімн українській весні!
Неважливо чи ти теоретик,
Чи службовець військових піхот.
Чи юрист, чи художник, полемік...
Головне, щоб ти був патріот.
Валерія Чухно
***
Пливе кача по Тисині, пливе кача.
Пливуть труни над Майданом. Серце плаче.
Бо у кожній з домовин — чиясь дитина.
У жалобі незагойній Україна.
Матерів земних Небесна обіймає —
Вкотре люди її Сина розпинають!
Із очей пречистих скапує сльозина.
Діва знає, як це — втратити дитину…
Милий Боже… Що ж це, Боже, за страхіття?!
Двадцять перше поза вікнами століття!
Як же можна на дітей здіймати зброю?
Як же можна відбирати в люду волю?
Чи ж не матір цих двоногих породила?
Чи вона поміж людьми їх не ростила?
Чи ж тих «беркутів» жорстоких і безликих
Десь висиджувала хижа беркутиха?
…Потьмянів пречистий лик святої Діви,
Бані храму од жалоби потьмяніли.
Плачуть воском жовті свічі. Серце плаче.
Пливуть труни над Майданом. Пливе кача…
Ліля Костишин
***
Сльоза, мов куля, пропекла граніт.
У серці мами закровила рана.
Її синочку буде двадцять літ
На віки вічні в пам’яті Майдану.
Назавжди буде юних двадцять літ…
Болітиме довіку в мами серце.
Тоді її синочок з дому втік.
Якби знаття, що вже не повернеться.
Лиш телефоном гаряче сказав:
«А як інакше, коли гинуть люди?
У вічі як дивитимусь синам?»
Якби ж знаття, що тих синів не буде…
Він ангелом здійнявся до небес,
Крилата сотня прийняла героя.
В рамена мамі вріс жалобний хрест,
А замість серця б’ється згусток болю.
Ліля Костишин
***
Димить Майдан. Палають шини. Брудно.
Стовпами сажа в піднебесся б’є,
А жінка в дорогій розкішній шубі
Бруківку хлопцям справно подає.
Приїхала з роботи на Хрещатик
Довідатись, чим треба підсобить.
А тут таке… Коли передягатись,
Як на вагу життя кожніська мить?
«Побійтесь Бога, пані! Йдіть додому.
Бо вашій шубі буде тут гаплик».
«Не переймайся, сину. Я потому
Її нарешті викину в смітник.
Аби лишень прорватися, мій любий.
Відстоїмо країну — буде все.
Заробимо собі іще на шуби…
Ти тільки, сину, бережи себе».
Ліля Костишин
***
Золотоверха совість України —
Михайлівський славетний монастир
Не став перед катами на коліна,
Синів у древніх стінах прихистив.
Забили дзвони. Вперше голосили
За вісім незапам’ятних століть:
Виходьте, люди! Гине Україна!
Покиньте все і на Майдан спішіть!
І потягнулись річища народу,
Зійшлися сотні, тисячі киян —
Й орда новітня відступила сходу,
Бо нація повстала з-під ярма.
А потім попід мурами товстими
Лежали закривавлені тіла.
Гірка жалоба у дворі святині
Із кожної щілинки проросла.
Крізь стогони поранених молитва
Возносилась до неба зі слізьми.
І вкотре молоді семінаристи,
Мов ангели схилялись над людьми.
У келії маленькій на колінах
Старий монах вичитував Псалтир.
Втирав сльозу стражденній Україні
Золотоверхий древній монастир.
Бо і вона з пораненням у душу
Стояла у притворі, як свіча,
Оплакуючи молодих і мужніх,
Закутавшись в незміряну печаль.
А нині на високих древніх банях,
Де сонечко міниться у хрестах,
Небесна Сотня в лицарськім убранні
Небесну зброю чистить на вітрах.
Ліля Костишин
Під час години пам'яті
«Скорботна свічка пам'яті не згасне» у 9- в кл.(кл.кер.
Бугаєнко Л.І.) бібліотекар ознайомила
підлітків із матеріалами тематичної викладки .
